Минулого тижня до Кабінету міністрів надійшов доволі цікавий лист. Автор - Микола Сивульський, двічі керівник Головного контрольно-ревізійного управління України.

Цього разу Микола Іванович не викривав порушення "донецьких" у Міністерстві транспорту, "Нафтогазі" чи "Енергоатомі", як це було у червні 2008 року, і навіть не виявляв махінації з харчуванням солдат з боку теперішнього першого заступника глави Секретаріату президента, а на той час міністра оборони Юрія Єханурова.

Керівник ГоловКРУ звернувся до прем'єр-міністра Юлії Тимошенко з розлогим листом про причини економічної кризи.

І хоча на початку листа вказано на цілком зрозумілі системні проблеми української економіки, наприклад, монокультурну експортну залежність економіки, надалі Сивульський методично, на 15 з 17 сторінок листа, доводить провину керівництва Національного банку у посиленні економічної кризи в Україні.

Політичні причини написання цього листа зрозумілі. Це нещодавні спроби президента посилити правління НБУ у його боротьбі з Радою НБУ і знову ускладнити стосунки Нацбанку з урядом. Тому лист Сивульського може бути своєрідним попередженням керівництву регулятора.

Утім, економічні аргументи Сивульського також заслуговують на увагу.

Аргумент 1. Дії НБУ посилили спекуляції на ринку будівництва, спровокувавши катастрофу у цій сфері.

"Згідно з даними Global property guide, за щорічним рейтингом міст з найдорожчою нерухомістю, столиця України посіла 45 місце із середньою вартістю одного квадратного метра 3 175 доларів.

У достатньо комфортних для проживання Брюсселі (54 місце) та Берліні (56 місце) житло значно дешевше: відповідно 2 788 та 2 638 доларів. А у столиці сусідньої Молдови (85 місце) житло майже утричі дешевше, ніж у Києві - 1 146 доларів за метр квадратний.

Очевидно, житло такої вартості аж ніяк не орієнтоване на потреби середньостатистичного українського працівника, заробітна плата якого коливається на рівні 5% від середньоєвропейської.

Постійне зростання цін на нерухомість в умовах Києва забезпечувало 300-відсоткову рентабельність будівництва. За таких умов забудовники мали можливість здійснювати будівництво, опираючись не на реально інвестовані кошти, а на залучені банківські позики.

За 2007-2008 роки іпотечне кредитування в Україні зростало майже втричі вищими темпами, ніж темпи росту кредитування економіки. Частка іпотеки у структурі кредитів зросла з 6,5% на початку 2007 року до 18% у травні 2009 року.

Банками у 2008 році було виділено корпоративному бізнесу та громадянам на придбання, будівництво та реконструкцію нерухомості 55,3 мільярда гривень, що у 1,34 рази більше, ніж капітальні видатки держбюджету та місцевих бюджетів усіх рівнів за 2008 рік.

Ця кредитна діяльність базувалась на спекулятивному попиті. Домогосподарства залучали кредити, орієнтуючись не лише на наявні та очікувані власні доходи, а набуваючи у власність нерухомість, заставна вартість якої постійно зростала".

Отже, робить висновок Сивульський, "падіння будівельної галузі в Україні - це не відлуння іпотечної кризи, що розпочалася в США, а обвал будівельної піраміди, вибудуваної завдяки банківському кредитуванню, що опиралося не на реальні потреби, а на спекулятивний попит".

Аргумент 2. Саме Нацбанк через кредитування формував структурні перекоси в економіці.

"Темпи та структуру розвитку економіки визначає не стільки Кабінет міністрів, скільки Нацбанк, який через систему регулювання діяльності банків забезпечує спрямування значних обсягів коштів у ті чи інші сфери економіки держави. Причому цей вплив у 2007-2008 роках став не просто вагомим, а визначальним.

Співвідношення річного приросту кредитних вкладень та бюджетних доходів, 2005-2008 роки, мільярди гривень

Якщо у 2005 році обсяг додаткових кредитних вкладень дорівнював половині доходів держбюджету, то уже в 2007 році він перевищив доходи держбюджету. А за підсумками 2008 року річний приріст кредитування перевищив сумарні доходи бюджетів усіх рівнів.

Загальну економічну ситуацію в Україні зараз визначає не уряд, а НБУ.

Випереджуюче відносно ВВП зростання обсягів кредитування вказує на те, що далеко не виробництво є пріоритетним об'єктом кредитування.

Основний обсяг позик на початок червня 2009 року спрямовано у сферу торгівлі та ремонту - 21,6% або 154 мільярди гривень. Лише 1,6 мільярда гривень уступає їм обсяг споживчих кредитів - 21,4%.

Однак пріоритетним напрямом кредитування як домашніх господарств, так і корпорацій стали операції з нерухомістю: 170,7 мільярда гривень.  Це більше, ніж обсяги позик промисловості, будівництву, транспорту та зв'язку разом узятим.

Обсяг кредитних вкладень у металургію, машинобудування та хімічне виробництво складає лише 50,6 мільярда гривень.

Отже, на підтримку галузей, що забезпечують 60% експорту, банки спрямували лише 7% кредитів.

НБУ забезпечував не виробничу, а споживацьку спрямованість розвитку економіки".

Аргумент 3. Незважене проникнення іноземного банківського капіталу стимулювало споживацькі настрої і їх задоволення імпортними товарами.

У 2005-2008 роках в Україну активно заходили системні іноземні банки. За багатьма із них стоїть потужний корпоративний бізнес.

Саме з їх приходом в державі розпочався бум роздрібного кредитування на придбання автомобілів та побутової техніки.

Кількість банків в Україні, які мають ліцензію на здійснення банківських операцій, на кінець періоду

Наслідком стало різке зростання кредитування фізичних осіб. Якщо у 2005 році воно у 1,5 рази перевищувало темпи зростання кредитування юридичних осіб, то у 2007-2008 роках - утричі.

Частка кредитування фізичних осіб у 2005-2008 роках зросла більш ніж удвічі і перевищила 37% загального обсягу позик. У 2008 році кожна восьма гривня на споживчому ринку була кредитною.

Окрім позик суб'єктам споживчого сектору економіки, банки одночасно розгорнули кредитування інфраструктури споживчого ринку: магазинів та СТО. Оскільки позикові кошти в організацію національного виробництва майже не вкладалися, уся ця діяльність орієнтувалася на імпортовану продукцію.

"Перекіс" у бік споживацької спрямованості економічного розвитку України - це не "сліпа дія невидимої руки ринку", а свідомі дії з просування імпорту на український ринок, це агресивна політика завоювання внутрішнього ринку. Причому вона ще далеко не вичерпана, а лише пригальмована кризою.

Питання проникнення та діяльності іноземних банків на території України - це питання національної безпеки держави. Підтвердженням цьому стали події, пов'язані з обвалом курсу гривні до іноземних валют у листопаді-грудні 2008 року".

Аргумент 4. Безконтрольне і різке нарощування зовнішніх боргів, передусім комерційними банками.

"Масове входження іноземного капіталу у банківський сектор України стало основним фактором, що обумовив стрімке зростання валового зовнішнього боргу України. Його обсяг з 30,6 мільярдів доларів на 1 січня 2005 року зріс до 102,4 мільярда доларів на 1 жовтня 2008 року, або у 3,2 рази.

З січня 2005 року по квітень 2009 року найнижчими темпами зростав зовнішній державний борг України - 121%. Найвищими темпами за цей період зросли зовнішні борги банків - у 14,1 рази. Це призвело до принципової зміни структури зовнішнього боргу України.

Якщо на початок 2005 року на сферу відповідальності уряду припадало 36,6% зовнішнього боргу, то на початок жовтня 2008 року ця частка скоротилась майже втричі до 13,8%.

Натомість зовнішня заборгованість банків зросла з 8,7% до 41,1%. Разом із заборгованістю корпоративного бізнесу вона сягнула 81,4% загального зовнішнього боргу України і на 1 жовтня 2008 року перевищила 83 мільярди доларів - у 2,2 рази більше, ніж розмір офіційних валютних резервів України.

Необхідно підкреслити, що, згідно з чинним законодавством, здійснення валютного регулювання та валютного контролю є винятковою компетенцією НБУ.

Незважена політика НБУ у сфері валютного контролю та валютного регулювання у 2005-2008 роках обумовила невиправдане нарощування загального обсягу зовнішнього боргу та поставила Україну під загрозу корпоративного дефолту".

Аргумент 5. Дії Нацбанку різко збільшили борги українських родин.

"Свої прорахунки НБУ переклав на суспільство. Усунувшись від регулювання валютного ринку та обваливши курс гривні, НБУ поставив під загрозу фінансового краху НАК "Нафтогаз України".

Реалізація імпортованого газу за діючими гривневими тарифами з інвалютної позиції стала глибоко збитковою, що вимагало різкого підвищення внутрішніх цін на природний газ. Це загрожувало прискоренням інфляції в Україні.

Особливо слід відзначити, що вказані дії НБУ припали на піковий період споживання імпортованого природного газу - пізню осінь та зиму.

Лише надзусиллями уряду вдалося відвернути загрозу цього колапсу - були вишукані додаткові джерела оплати імпортованого газу та покриття розриву у тарифах на його купівлю і продаж.

Проте залишилися інші інфляційні загрози, породжені діями НБУ. Це імпортована інфляція, пов'язана із завезенням у країну вкрай необхідних товарів, які не можуть у короткий строк бути заміщені вітчизняним товарами, наприклад, ліки, а також кредитна емісія, що загрожує зростанням грошової маси.

Рятуючи банки від дефолту, НБУ різко наростив обсяги їх рефінансування. Об'єми позик, які НБУ надав установам, за 2008 рік сягнули 170 мільярдів гривень, що у чотири рази більше, ніж за чотири попередні роки разом узяті.

Пік такої кредитної "накачки" припав на три перші місяці фінансової кризи - жовтень-грудень 2008 року. Однак і за перше півріччя 2009 року НБУ збільшив обсяг рефінансування ще на 55,8 мільярда гривень.

За своєю суттю, рефінансування - це первинна емісія, яка загрожує, за ефектом мультиплікатора, багатократним зростанням маси грошей. Отже, НБУ сформував потужний інфляційний потенціал, наслідки якого країна  відчуватиме ще довго.

Обсяги грошової емісії, яку здійснює НБУ, сьогодні жодним чином не регламентовані і не регульовані. Нацбанк, основною функцією якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці, допустив безконтрольну доларизацію економіки держави.

У 2006-2008 роках в Україні чітко простежувалася тенденція випереджуючого зростання обсягів кредитування в іноземній валюті. Якщо на початок 2005 року на інвалюту припадало 42% загального обсягу виданих в Україні позик, то на 1 жовтня 2008 року кредити в іноземній валюті перевищили гривневі - 51,4%.

Переоцінка цієї заборгованості внаслідок обвалу курсу гривні призвела до того, що на початок 2009 року частка інвалютних позик сягнула 57,7% від загальної суми заборгованості клієнтів банкам.

І це не просто арифметика. За нею криється соціальна драма: своїми діями НБУ катастрофічно збільшив борги громадян України. На 1 жовтня 2008 року частка інвалютних кредитів перевищила 2/3 їх загальної заборгованості банкам - 68%.

Уже через три місяці інвалютний борг громадян зріс до 76,2%. Через курсову еквілібристику НБУ боржники втратили більше 30 мільярдів гривень".

Висновки

На думку Миколи Сивульського, головний урок фінансової кризи полягає у необхідності подолати гіперболізовану роль НБУ в економіці України.

"Прорахунки НБУ, що загострили протікання світової фінансової кризи в Україні, не були б таким фатальними, якби не експериментальна модель його незалежності, що запроваджена в Україні.

Такого рівня самостійності не мають не те що центральні банки країн з перехідною економікою, але й банки у ринково розвинених країнах. У своїх діях НБУ фактично є безконтрольним. Він самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та контролює її проведення.

Згідно із законом, голова НБУ одноосібно відповідає перед Верховною радою і президентом за діяльність регулятора та підзвітний їм. Попри це, прийняті конституційною більшістю парламенту неодноразові рішення про звільнення голови Нацбанку не привели до його відставки.

Реально уся "підзвітність" НБУ зводиться до доповіді голови НБУ у Верховній Раді про діяльність Нацбанку та надання двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі. Жодних зобов'язуючих рішень щодо діяльності НБУ, згідно із законодавством, Верховна рада прийняти не може.

Уряд може лише проводити з Нацбанком взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики та просити інформацію щодо монетарних процесів.

У свою чергу, Нацбанк підтримує економічну політику уряду лише за певних умов: якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці.

На практиці це призвело до того, що НБУ не виконав своєї основної конституційної функції - забезпечення стабільності гривні. Більше того, користуючись своїми повноваженнями як особливого центрального органа державного управління, він провадить політику, яка суперечить інтересам України".