Багато галасу - даремно?

Складається враження, що в антикризову боротьбу включилися ледь не всі: щоденно проводяться наради, конференції, круглі столи, лунають багатогодинні промови-вказівки керівництва країни, озвучуються чергові меморандуми, формуються нормативні пакети...

Проте, виникає відчуття, що насправді маємо справу лише з демонстрацією титанічних зусиль влади. Яка унеможливлює вироблення чітких, зрозумілих, прозорих, результативних заходів пом'якшення кризового тиску. У багатьох випадках - через їх взаємну суперечливість.

Тобто, на сьогодні важливо визначити, що потрібно намагатися НЕ РОБИТИ.

Більше цілей - більше проблем?

Для результативної реалізації макроекономічної політики має виконуватися чітке правило: кількість визначених цілей не може бути більше кількості застосовуваних інструментів, спрямованих на досягнення таких цілей.

Українська практика свідчить про протилежне, і часто лише один інструмент розглядається ледь як не панацея вирішення всіх проблем.

Так, навесні ревальвацією гривні (ігноруючи при цьому нарощування торговельного дефіциту) ми намагалися посилити купівельну спроможність населення і, водночас, приборкати інфляцію (хоча, насправді, лише погіршили конкурентні позиції експорту).

Розмірковуючи про приватизацію, ми говоримо і про наповнення бюджету, і про вирішення соціальних завдань, і про нові ефективні виробництва (хоча, вочевидь, завдання виробничої ефективності цілком може суперечити завданням зайнятості, насамперед у коротко- і середньостроковій перспективі).

Більше того, при виробленні рішень влада виходить з припущення, що всі економічні закони і закономірності можуть "підпорядковуватися" її (влади) директивам. Особливо багато подібних підходів останнім часом спостерігається у валютній та інфляційній сферах.

Однак, в економічній теорії існує низка так званих "трикутників неможливості" стосовно допустимості економічних процесів.

Так, останніми роками влада намагалася порушити один із таких фундаментальних трикутників: в умовах по суті вільних потоків капіталів підтримувати фіксований валютний курс і впроваджувати незалежну монетарну політику (у т. ч. спрямовану на низькі інфляцію та процентні ставки). Як наслідок - курсові та інфляційні обвали.

Сьогодні влада збирається порушувати ще один трикутник. Мова йде про намір забезпечення стабільного курсу (що, втім, суперечить підписаному меморандуму з МВФ, згідно з яким слід казати про підвищення гнучкості), приборкання інфляції (аж до впровадження її так званого тангетування) і підтримки високої ліквідності банківської системи (забезпечення фінансової платоспроможності і виконання зобов'язань).

Очевидно, одночасне забезпечення гарної динаміки цих економічних складових неможливе. А без визначення чіткого пріоритету невідворотнім буде черговий обвал, найвірогідніше - у частині стрімкої девальвації гривні.

Ситуація, можливо, могла б покращуватися, проте зовсім відсутній будь-який моніторинг виконання - інакше важко пояснити, чому при нульовій результативності різних (безвідповідальних) меморандумів (між гілками влади, між регіонами і центром, між міністерствами і виробниками), вони (меморандуми) продовжують множитися (з тією ж результативністю).

А тому важко навіть сподіватися на власний досвід приборкання негативних явищ: його просто не існує, або він не береться до уваги.

Ще більше держави?

Кризові прояви спонукали уряди країн до заходів, особливістю яких є посилення ролі і місця держави в економічному середовищі, у тому числі через націоналізацію. Що дало привід в Україні (поки декларативно) наполягати на доцільності націоналізації і розглядати її як чергову панацею приборкання кризи.

При цьому зовсім ігнорується те, що якщо в Європі та США рівень державного втручання й набере оберти, то він, по-перше, буде істотно нижче захисних стратегій, притаманних слабко розвинутим ринкам, і по-друге - не призведе до насильницького й неконтрольованого перерозподілу власності.

По-третє, втручання буде спрямовано в першу чергу на оновлення і зміцнення інститутів, які належним чином забезпечували б функціонування економічної діяльності, ринкової конкурентності.

Тому всерйоз говорити про розширення державної присутності (у т.ч. через націоналізацію) в економіці країн світу, а тим більше посилатися на них у якості аргументації подібних дій для України - принаймні некоректно.

Хоча б тому, що державне втручання в Україні вже має специфічні ризики, обумовлені, по-перше, тим, що державний менеджмент істотно поступається приватному (складність управлінських завдань у переважній більшості значно перевершує рівень компетенції владних чиновників).

По-друге, державне втручання супроводжується політизацією та корупцією, а також поширенням так званого ручного управління.

Для співтовариств із низьким рівнем розвитку владних інститутів (і насамперед у системі, де "переможець отримує (майже) все"), посилення державного втручання означає захист бізнес-інтересів провладної (або тіньовим чином наближеної до влади) політичної сили, а також повну централізацію державних (бюджетних) ресурсів і каналів їх перерозподілу.

Тому державне втручання в економіку в Україні (у т. ч. через націоналізацію або реприватизацію) не має нічого спільного з підвищенням відповідальності бізнесу за неефективну діяльність (спрямовану на максимізацію короткострокового прибутку від сприятливої кон'юнктури, без належної уваги до посилення довгострокових конкурентних позицій), яка, зрештою й спровокувала необхідність втручання держави.

Швидше мова йде про державні премії-відкупні (з податків громадян) для власників великих компаній, наприклад, шляхом "добровільної націоналізації", тобто, "повернення" державі високоприбуткових у попередні роки, але неконкурентоспроможних сьогодні великих підприємств ("прибутки - наші, соціальні проблеми - ваші").

А в таких умовах націоналізація в українській версії, вірогідно, означатиме ще й виведення отриманих від "відкупної націоналізації" ресурсів за кордон.

Більше того, така підтримка провокує і посилює ризиковість не лише поточної, але й майбутньої діяльності. Адже, виявляється, можна проводити високоризикову, високоприбуткову діяльність, а у випадку провалу - просити допомоги держави (для захисту робітників, національного виробника).

Нове - "забуте" старе?

Більшість економічних проблем в Україні мають внутрішню природу, але якраз до речі виявилася світова криза, на яку, з одного боку, можна списати провали, а з іншого - використовувати її як привід для нових державних втручань.

При цьому психологія української держави передбачає застосування різноманітних обмежень (діяльності, ініціативи, купівельної спроможності).

Так, переважна більшість антикризових заходів (як раніше - антиінфляційних) спрямована на зниження або стримування попиту (різка девальвація, супроводжувана обмеженням кредитування і доступу до власних заощаджень, знецінення яких неминуче внаслідок високої інфляції, що, по суті, означає вилучення власних ресурсів у населення й бізнесу).

Відсутність комплексності впроваджуваних заходів лише посилює невпевненість у відповідальності дій влади.

Так, ігнорування валютного готівкового ринку у жовтні поточного року, відсутність готівкових інтервенцій для заспокоєння панічного попиту на іноземну валюту у населення, спровокувало обвал готівкового курсу гривні, який "потягнув" за собою дисбаланси на безготівкових ринках.

Хоча у період валютної паніки 2004 року такі інтервенції стали вагомою складовою макроекономічної стабілізації.

"Недодуманість" рішення стосовно межі для готівкового курсу (заборона банкам продавати готівкову валюту дорожче офіційного курсу) на цілий тиждень тінізувала валютні операції населення.

Наміри запровадження пільг чи бюджетної підтримки для окремих галузей чи виробників за рахунок інших (зменшення тарифів на перевезення для найбільш вразливих гравців) чи навіть всіх платників податків (формування стабілізаційного фонду за рахунок джерел наповнення бюджету) означає лише перенесення предмету кризових виявів без реального розв'язання жодних.

А скорочення адміністративних видатків за рахунок скорочення науковців і працівників інтелектуальної сфери - не що інше, як крок до подальшої деградації суспільства.

При цьому нові "старі" проблеми залишаються недооціненими чи навіть проігнорованими. Так, нинішнє певне відновлення фондового ринку (який, вірогідно, наприкінці жовтня таки досяг "дна"), потребує прискіпливої уваги.

В таких умовах можливий значний приплив портфельних інвестицій (насамперед, іноземних), оскільки відновлення фондової діяльності означає помітне зростання вартості цінних паперів. Разом з цим, вірогідним є і зміцнення національної валюти, що дасть можливість владі рапортувати про припинення кризових явищ.

Проте, покращання стосується лише короткострокового горизонту, якщо складові та чинники макроекономічної стійкості не є міцними.

Видається цілком реалістичним суттєве погіршення в реальному секторі вже у першому кварталі наступного року, а з тим - новий виток виходу короткострокових інвесторів з фондових ринків, продаж цінних паперів за значно вищими, ніж сьогодні, цінами, конвертація доходів у валюту і виведення останньої (вже у суттєво більших обсягах) з України. З повторенням сценаріїв і проблем, пов'язаних із втратою резервів, зниження ліквідності тощо.

Як один з інструментів, помірна послідовна девальвація (яка дещо обмежить втрати від продажу фондових активів, конвертації і виведення валютних коштів) могла б зменшити ризики втрати валютних позицій країни.

Або ж, звісно, не зайвим буде розвиток підприємництва, завдяки якому вдалося б забезпечити стійкість макроекономічного середовища, належну пропозицію як товарів і послуг, так і вигідних інвестиційних проектів.

Однак, вже з початку року, як результат розгортання виборчих процесів, політизація економічних рішень стане неминучою, а разом з тим - і їх (рішень) нераціональність.

Тому з жалем слід констатувати: багато політизованого галасу навколо забезпечення макроекономічної стабільності навряд чи знайде втілення у покращенні економічного середовища.