Тези до газової революції-2

Продовження. Початок читайте тут.

Що потрібно вимагати від політиків?

Дуже просту річ. Стратегічною метою України має бути міждержавна газова угода, де:

- зафіксовані на багато років уперед обсяги поставок;

- є прозорий, "автоматичний" механізм формування ціни.

Чому угода має бути міждержавною?

На жаль, треба констатувати, що європейський принцип - коли поставками газу займаються тільки господарюючі суб'єкти - навряд чи скоро запрацює на теренах екс-СРСР. Наскільки європейська модель ринку є лібералізованою, настільки ж сильно держава втручається в справи нафтогазового комплексу в СНД. Це зумовлено авторитарним характером політичних режимів країн у Середній Азії, "державним капіталізмом" у Росії, домінуванням соціалістичного мислення в Україні.

Господарюючі суб'єкти нічого не вирішують на пострадянському просторі. Гроші тут на другому місці, на першому - влада, сила.

Держава володіє (або контролює) головними підприємствами-монополістами у газовій сфері, що займаються видобутком та транзитом.

Держава визначає тарифи на транзит палива.

Держава встановлює умови допуску інвесторів до нових родовищ.

Держава змінює податковий режим видобутку вуглеводнів.

Таким чином, державні апарати в СНД, на відміну від ЄС, практично стовідсотково контролюють газовий бізнес - видобуток і транзит - на своїх територіях. Тому для того, щоб забезпечити стабільність та прогнозованість поставок такого стратегічного товару, необхідно, щоб гарантами виступили саме державні утворення.

Зокрема, цей принцип допоможе знизити політичні ризики. Адже кожного разу у нової влади, що змінила попередню, виникає велика спокуса міняти режим регулювання газових відносин. Мотивація може бути економічна: наближені до нової владної команди комерційні структури прагнутимуть дістати зиск від своєї близькості до держави, або політична: політики можуть намагатися здобути електоральні дивіденди від популістських кроків у газовій сфері.

Коли ж держава на міжнародному рівні бере на себе певні зобов'язання, то такими зобов'язаннями нехтувати значно тяжче - тут уже працює не тільки внутрішній імідж уряду, але і зовнішньополітичний імідж країни в цілому.

Чому угода має бути довгостроковою?

Це специфіка газового бізнесу. Розробка родовища - надскладний технологічний процес, який потребує багаторічного планування. Скажімо, під певну потужність свердловин потрібно планувати певну потужність трубопроводів, а далі, в свою чергу - мережі збуту.

Власне, за таким принципом будуються всі відносини між найбільшими корпораціями у ЄС. І це не стільки специфіка цивілізованого регіону, скільки загальна потреба газової галузі. Газ, особливо у великих обсягах, - товар, яким практично не можливо торгувати на біржі. Тому "ринкова" ціна газу - зовсім не те, що ринкова ціна нафти. Приміром, інколи ціна газу може бути від'ємною - тобто у певні моменти за газ можуть доплачувати, аби його лише забрали.

Звісно, довгострокова угода гарантує, що певний обсяг поставок газу здійснять на ринок тої чи тої країни. Це додатковий елемент прогнозованості, дуже потрібний бізнес-середовищу.

Чому потрібен прозорий механізм визначення ціни?

Тому що, по-перше, ціна не може бути предметом політичного тиску. Визначення цінових параметрів поставок не може залежати від особистостей, від переговорів кулуарного характеру. Бо в такому разі за низьку ціну країна обов'язково буде жертвувати якимись іншими інтересами - і не виключено, що реальна ціна буде насправді вищою.

Формула ціни дає прогнозованість. Країну конче необхідно позбавити від щорічного стресу - яку ціну виб'ють цього року? Чи взагалі домовляться, чи навпаки - відключать газ? Такий стрес отруює політичне життя та створює тотальну невизначеність у бізнес-середовищі. Щорічна нова газова війна - це додатковий податок, який платить українська економіка за низьку ціну на газ. Є всі підстави його позбутися.

Отже, потрібно створити прозорий механізм формування ринкової ціни на газ. Не можливо орієнтуватися винятково на ціни, за якими Газпром продає паливо у Європі. У ЄС інший ринок, ніж український, із кількох причин.

По-перше, Україна є великим споживачем російського газу. Якщо вона раптом повністю перестане його споживати, це може бути фактором техногенних катастроф і значних матеріальних збитків не тільки в самій Україні, але і в РФ. Тому має місце не тільки залежність України від Росії, але і зворотня залежність. Із цієї причини, безумовно, ціна на блакитне паливо для України мусить відрізнятися від європейської.

По-друге, російсько-український ринок - це ринок не тільки з одним монопольним продавцем - Газпромом, але і з одним покупцем - Нафтогазом. Унаслідок дії штучних факторів покупців зараз де-факто два - Укргаз-Енерго та Нафтогаз. Формально ж покупець узагалі один - УГЕ.

У ситуації, коли покупець один і продавець також один, ринку не існує. Тому будуть продавати - "як домовляться".

Отже, в такій ситуації формула ціни газу може як орієнтири містити такі параметри:

Ціна видобутку російського газу + ціна транспортування + розумний прибуток.

Вартість замінників російського газу (середньоазіатський газ) + ціна транспортування.

Вартість замінників (мазут, вугілля, уран).

Фінальна ціна газу на наступний рік може визначатися як певна математична дія над змінними, вказаними вище. При цьому ще можна брати до уваги рівень інфляції у країнах, що мають стосунок до видобутку, споживання та транспортування газу.

Отже, на найближчий час необхідно укласти угоду між Україною, Росією, Казахстаном, Узбекистаном та Туркменістаном - із зафіксованими та гарантованими обсягами поставок, механізмами формування тарифів на транзит та механізмами формування ціни на саме паливо.

За великим рахунком, усілякі розмови про посередників - не важливо, чи "за", чи "проти" - це просто намагання маніпулювати суспільною думкою. Політикам потрібно мати ручний режим управління газовою економікою, тому вони не зацікавлені в тому, щоб усе працювало автоматично, незалежно від них.

Власне, така угода - це найперше, що потрібно вимагати від політиків.

Як постскриптум

Наступний крок - це розвиток вільного ринку газу, зокрема інтеграція з Росією. Власне, РФ письмово декларувала свою готовність ліквідувати непотрібні адміністративні бар'єри на своєму ринку, що дає додатковий шанс українським компаніям дістати доступ до видобутку газу в Сибіру.

Зокрема, варто просувати принцип рівноправних відносин із РФ.

У відповідності з принципами міжнародних відносин, потрібно вимагати від Російської Федерації рівних і дзеркальних умов доступу до потужностей видобутку, магістральних газопроводів та розподільчих мереж.

Україна мусить мати право транспортувати свій газ російськими трубопроводами. І так само РФ мусить мати право транспортувати своє пальне українськими магістральними газопроводами. Це має стосуватися як транспортування від джерел видобутку в РФ, так і газу, який Україна придбала або видобула в третіх країнах, і навпаки.

Зараз із незрозумілих причин Україна повною мірою дає Росії змогу транспортувати газу стільки, скільки тій потрібно. В той же час, вітчизняні господарюючі суб'єкти не мають доступу до російських мереж. Отже, навіть придбавши газ, скажімо, в Туркменії, українці не зможуть його доставити до України через штучні - прямі та опосередковані - обмеження з боку уряду РФ та підконтрольного йому Газпрому.

При цьому частково Україна та РФ дотримуються принципу дзеркальних умов транзиту - але лише в частині грошового виміру ставки за транзит.

Потрібно також добиватися рівності доступу до видобутку. Кожен господарюючий суб'єкт на території РФ і України повинен мати право видобувати газ і продавати його будь-якому іншому господарюючому суб'єкту на території двох країн.

По суті, це означає - Росія має допустити українські компанії до придбання чи видобутку газу, оскільки Україна вже допускає російських інвесторів до розробки газових родовищ на своїй території.

Автор розуміє, що за нинішніх умов реалізація описаного вище - фантастика. Суміш популізму, прихованої деструктивної конкуренції між владними угрупованнями в Україні, а також несприятлива зовнішня кон'юнктура роблять здійснення цих тез практично неможливим.  

Ігор Луценко