Зовнішня енергетична політика ЄС: висновки для України
Україна є важливим енергетичним транспортним коридором для Європейського Союзу. Основні обсяги російського і центральноазіатського газу транспортуються по українській газотранспортній системі. Енерготранспортні можливості України є складовою частиною системи забезпечення країн ЄС енергоносіями.
Сьогодні ЄС намагається виробити таку Європейську зовнішню енергетичну політику, яка би могла протидіяти енергетичним викликам майбутнього та залежності від одного постачальника газу. Для цього 31 січня - 1 лютого 2008 р. у Брюсселі провели щорічну міжнародну енергетичну конференцію Французького інституту міжнародних відносин (IFRI).
Підводні камені Європейської енергетичної політики
Європейська енергетична політика має дві складові: внутрішню і зовнішню. Вона здійснюється у відповідності до Плану дій Ради Європи на 2007-2009 роки "Енергетична політика для Європи", затвердженого на березневому засіданні Ради Європи 2007 року (детальніше див.: BRUSSELS EUROPEAN COUNCIL, 8/9 MARCH 2007, PRESIDENCY CONCLUSIONS).
У цьому базовому документі основну увагу надають створенню внутрішнього ринку електроенергії й газу, енергетичній ефективності та відновлювальній енергетиці, енергетичним технологіям, безпеці поставок та зовнішній енергетичній політиці. І якщо на внутрішньому енергетичному напрямку ЄС досягнув певних успіхів, то зовнішня складова залишається наріжним каменем для європейських країн.
Заяви про єдині принципи і підходи країн-членів ЄС на зовнішньому енергетичному ринку на практиці залишаються переважно деклараціями. Саме цим проблемам і присвятили конференцію IFRI, в якій серед багатьох європейських експертів взяли участь вищий представник ЄС із зовнішньої політики і політики безпеки Хав'єр Солана та європейський комісар із енергетики Андріс Пієбаргс (детальніше див.: 2008 Annual Conference of the IFRI Energy Program, IFRI, Brussels).
Перешкодами на шляху до створення зовнішньої енергетичної політики ЄС, за оцінкою директора бельгійського аналітичного центру Bruegel Жана Пізані-Феррі, є відмінності в обсягах споживання різних видів енергоносіїв, у частці відновлювальної енергетики, у структурі та відкритості енергетичних ринків, у залежності від імпорту енергоносіїв у країнах-членах ЄС.
До цих перешкод слід додати різну географічну наближеність країн до джерел енергоресурсів, історичні енергетичні зв'язки, комерційні інтереси окремих європейських країн та їхні енергетичні відносини з Росією. Останнє стосується тісного співробітництва німецьких компаній EON і ВASF та італійської Eni з Газпромом.
Не відстають від своїх колег й інші, зокрема, французька компанія Gaz de France, датська DONG Energy і болгарська Bulgargaz. Вони переважно пов'язані із двома, обхідними для України, проектами газопроводів South Stream і Nord Stream.
На думку учасників конференції IFRI, щоби створити спільну зовнішню енергетичну політику ЄС, країни-члени мають усунути розбіжності, висловлювати єдині погляди, забезпечити рівний доступ до контрактів, створити європейські енергосистеми і стратегічні запаси енергоносіїв, установити обов'язкову взаємну енергетичну підтримку і започаткувати єдине європейське планування в енергетиці.
Європейсько-російська взаємозалежність
Енергетичні стосунки з Росією, як зазначено вище, є однією з перешкод європейської енергетичної політики. Історично залежні від російських енергоносіїв країни Східної Європи боляче реагують на нові проекти транспортування нафти і газу до Європи.
Країни Балтії і Польща активно виступають проти газопроводу Nord Stream і пропонують прокласти його по суходолу, а не по дну Балтійського моря. В той же час, головний партнер Росії в цьому проекті Німеччина заявляє, що він є не німецьким а загальноєвропейським.
Заступник федерального міністра закордонних справ Німеччини Гернот Ерлер відзначив на енергетичній конференції IFRI: "Це європейський, а не німецький проект, оскільки багато країн-членів ЄС дістануть від нього вигоду; вже сьогодні французька, голландська, британська, датська і німецька компанії замовили великі обсяги газу, який поставлять через Nord Stream" (детальніше див.: European Energy Relations with Russia and Central Asia, IFRI 01.02.2008, Brussels).
І тут же додав: "Ми би хотіли гарантувати, щоб майбутні, наприклад російсько-білоруські чи російсько-українські, диспути не мали жодних негативних наслідків для споживачів у Європі. Отже, Nord Stream є дуже важливим укладом в енергетичну безпеку Європи".
З усього цього можна зробити два висновки: перше - проект Nord Stream є комерційно вигідним для ФРН; друге - Росії вдалося переконати європейських партнерів у "ненадійності транспортування енергоносіїв українською територією" і, як наслідок, в необхідності розробки альтернативних шляхів.
На думку європейських експертів, у відносинах між ЄС і Росією в сфері енергетики є дві концепції. Перша з них базується на винятково економічних міркуваннях і полягає у рівномірній енергетичній взаємозалежності двох сторін. Тобто ЄС залежить від імпорту енергоносіїв із Росії так само, як і Росія залежить від їх експорту до Європи. До того ж, Росія потребує європейських інвестицій і енергетичних технологій, щоб видобувати газ у північних регіонах і на великій глибині.
Друга базується на геополітичних засадах: Росія має намір максимально використати свої резерви нафти й газу для здобуття значних політичних дивідендів. Тобто вона використовує "енергетичну зброю" для досягнення геостратегічних цілей.
Спеціальний представник ЄС по Центральній Азії П'єр Морель на конференції IFRI вказав, що для Росії вигідними перспективами в європейському контексті є відсутність узгодженості, розкол, конкуренція, конфлікт ринків і стратегічних підходів країн-членів ЄС (детальніше див.: European Energy Supply from the East and Its Geopolitics, IFRI-2008).
Росія також прагне примусити транзитні країни передати їй контроль над транспортними мережами і використовує тактику покарання зменшенням поставок енергоресурсів "за погану поведінку", що реалізується щодо Білорусі, України і Грузії.
Домінуючою для ЄС є перша концепція, для розвитку якої необхідно нейтралізувати другий концептуальний підхід. Із цією метою європейські експерти пропонують залучити Росію до міжнародного діалогу з енергетичної безпеки та з контролю за зміною клімату, продовжувати європейські зусилля із диверсифікації імпорту енергоносіїв, спонукати Росію цілком приєднатися до Енергетичної хартії і переглянути енергетичні угоди з нею на принципі взаємозалежності.
ЄС висловлює готовність обговорювати з Росією нову угоду про партнерство і співробітництво, значною частиною якої має стати енергетичний сектор із визначенням чітких правил енергетичних відносин і реалізацією положень Енергетичної хартії. Останнє є для України сприятливим, оскільки передбачає прозору схему поставок енергоносіїв, зокрема і з Центральної Азії.
Погляди ЄС на Центральну Азію та Каспій
На сьогодні головні канали транспортування енергоносіїв із Центральної Азії та Східного Каспію до Європи проходять через Росію й Україну. Росія, використовуючи сприятливі історичні умови, фактично встановила монополію на реекспорт центральноазіатських енергоресурсів.
ЄС, на противагу Росії, пропонує центральноазіатським країнам розвивати інші шляхи. Він прагне замкнути проекти "Транскаспійський", "Баку-Тбілісі-Ерзурум" і Nabuссo в єдиний коридор поставки газу з цього регіону до Транс'європейської енергетичної мережі.
Вищий представник ЄС із зовнішньої політики і політики безпеки Хав'єр Солана 1 лютого повідомив: "ЄС має бути серйознішим у стратегії диверсифікації. Це стосується трубопроводу Nabuссo, розвитку енергетичного партнерства з Туреччиною, Кавказом і Центральною Азією, включаючи можливість будівництва Транскаспійського трубопроводу" (детальніше див.: Speech by Javier Solana, "The External Energy Policy of the European Union", IFRI, Brussels, 1 February 2008).
Однак газопроводи "Транскаспійський" і Nabuссo все ще залишаються проектами, а російські трубопроводи є реаліями сьогодення, що дозволяють центральноазіатським виробникам уже зараз заробляти на своїх енергоресурсах.
Європейський Союз вважає, що Туреччина має стати новим посередником у транзиті центральноазіатських енергоносіїв, і розглядає цей шлях як додатковий до російського транзиту, зважаючи на великі розвідані запаси туркменського газу.
Розвідані запаси газу в Туркменістані оцінюються в 2,9 трлн м3, а потенційні - в 21-23 трлн м3. Гернот Ерлер висловив неординарну ідею, що турецький шлях поставки енергоносіїв із Центральної Азії та Каспійського регіону є вигідним для Росії, оскільки примусить її більше інвестувати у видобуток енергоносіїв і в розвиток власної інфраструктури.
В цій ситуації реалізація транспортного коридору через Туреччину є обхідним шляхом для України і суперечить нашим інтересам. Але на співробітництво з Росією розраховувати не можна, оскільки вона для транспортування газу із Центральної Азії розробляє проект South Stream.
Висновки для України
Європейський Союз на сьогодні розглядає Україну як важливого транспортера російських і центральноазіатських енергоносіїв до Європи. Тому з ЄС постійно лунають наголоси на стабільному виконанні Україною своїх зобов'язань як транзитної країни і на гарантуванні безпеки газотранспортної системи.
ЄС не дає Україні сигналів про спільні проекти диверсифікації шляхів поставки енергоносіїв. Єдиним слабким натяком стала озвучена під час конференції IFRI фраза спеціального представника ЄС у Центральній Азії П'єра Мореля про те, що слід розвивати південний коридор через Чорне море. Але не зрозуміло, який саме проект мався на увазі.
Натомість уряд Юлії Тимошенко пропонує поставляти центральноазіатський газ до Європи через Каспійське море, Південний Кавказ, Чорне море і Україну. Цей проект із назвою White Stream прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко презентувала перед керманичами ЄС у Брюсселі в січні цього року.
Реакція з боку ЄС була стриманою, незважаючи на всю його економічну привабливість. По-перше, проект White Stream у ЄС може розглядатись як альтернатива європейському проекту Nabucco. По-друге, існує проект South Stream також по дну Чорного моря, до якого, крім Росії, вже долучились Італія, Греція й Болгарія.
По-третє, використання транспортних можливостей Туреччини дозволяє комплексно постачати газ не тільки з Каспійського і Центральноазіатського регіонів, але й з усього Близького Сходу. Це не означає, що Україна повинна відмовитися від цього проекту. Навпаки, слід виявити всі перешкоди до його реалізації і, поступово усуваючи їх, диверсифікувати шляхи поставки газу в Україну та розвивати її транзитні можливості.
Таким чином, Україні слід забезпечити надійне і безперебійне транспортування російських і центральноазіатських енергоносіїв до Європи, модернізувати і підвищити надійність української газотранспортної системи та своєчасно врегульовувати спірні енергетичні питання з Росією для забезпечення стабільності транзиту.
Це дозволить зміцнити імідж України як надійного енергетичного партнера ЄС та розвивати в майбутньому спільні європейсько-українські проекти, в тому числі й газопровід White Stream. Завданням України є переконати європейських партнерів у доцільності й ефективності реалізації проекту White Stream, який є коротшим, простішим і надійнішим.
Віталій Мартинюк, аналітик УНЦПД