Заступник голови правління ВАТ "Газпром" Олександр Медведєв під час нещодавньої енергетичної конференції в Римі World Energy Congress зробив для європейських споживачів ну геть "страшну" заяву щодо перспектив реалізації газопровідних проектів "Північний потік" (Nord Stream) та "Південний потік". На його думку, Європа зіткнеться з дефіцитом газу у розмірі 85 млрд куб. м на рік, якщо заблокує будівництво вказаних газогонів.

Така досить знервована реакція головного газпромівського діяча з експортних поставок спричинена тим, що у країнах ЄС все більше набирає силу хвиля невдоволення проектом Nord Stream. Особливо жорсткий спротив йому чинять молоді, але вже досить "зубасті" країни-члени ЄС – Польща, Естонія та Литва. Швеція й Фінляндія також висловлюють своє занепокоєння екологічними аспектами майбутнього газопроводу, траса якого повинна пройти морським дном, де безліч – ще з часів Другої світової війни – снарядів та хімічно небезпечних речовин.

Наприклад, естонська влада вважає, що краще було би провести Північноєвропейський газопровід по суходолу, зокрема через Польщу. Для європейських партнерів, які беруть участь у цьому проекті, керівник естонського МЗС зазначив: "Для Європи ключова цінність - єдність, а це означає, що при плануванні такої важливої траси треба залучати країни, чиї інтереси це може зачепити. Але дотепер в цьому проекті інтереси Естонії, інших балтійських держав та Польщі не були враховані".

Представники компанії Nord Stream заявили, що для них рішення Естонії було несподіваним. Однак, за словами заступника технічного директора компанії Дірка фон Альмена, газопровід таки прокладуть по дну Балтійського моря, але на іншій стороні Фінської затоки.

Основною причиною перешкоджання будівництву Nord Stream із боку прибалтійських країн та Польщі є те, що газопровід оминатиме їхні кордони і вони від нього не отримають жодного зиску. До того ж ці країни бажають користуватися слабкими місцями проекту як важелем політичного впливу на РФ.

Нагадаємо, що Nord Stream призначений для поставок природного газу з Росії до Німеччини, Данії, Нідерландів, Бельгії, Великобританії та Франції. Протяжність газопроводу становить 1200 км, діаметр – 1220 мм, проектний тиск – 220 бар, пропускна проектна потужність ­– 55 млрд куб. м на рік (дві нитки по 27,5 млрд куб. м), максимальна глибина підводної частини ­– 210 м, товщина стінки – 30-45 мм. Вартість проекту – 6 млрд євро. Будівництво розбито на два етапи (ввід по одній нитці на кожному). Завершення першого очікується у 2010 р., а другого – у 2013 р. Основною ресурсною базою визначено Південно-Руське нафтогазове родовище із запасами близько 1 трлн куб. м. Як додаткові ресурси планують використовувати родовища Ямалу, Обсько-Тазівської губи та Штокманівське родовище. Керує проектом компанія Nord Stream AG, акціонерами котрої є "Газпром" (51% акцій), EO.N AG (24,5%) та BASF AG (24,5%). Радою акціонерів керує Герхард Шредер (екс-канцлер Німеччини).

Україна також неабияк зацікавлена у Nord Stream з огляду на використання її транзитного потенціалу. Адже очікується, що протягом наступного десятиліття обсяги видобутку у РФ суттєво не збільшуватимуться. Така тенденція зумовлена падінням видобутку на основних російських родовищах та недостатньою динамікою вводу нових потужних родовищ, через що фактично неможливо наростити загальний видобуток у короткий проміжок часу. Це означатиме, що наповнення нових газопроводів відбуватиметься без комплексного нарощування видобутку у РФ, а газові потоки Головне диспетчерське управління "Газпрому" просто розподілятиме за рахунок зменшення тиску у вже наявних газогонах. Таким чином, теза пана Медведєва про створення дефіциту природного газу на європейському ринку обсягом у 85 млрд. куб. м на рік є лише "блефом", який має на меті трошки полякати Європу.

Слід констатувати, що Nord Stream несе ризики й для України з огляду на можливе зменшення транзиту російського газу ГТСУ після 2013 р. на 20-30% через перерозподіл російського "блакитного палива" на користь Північноєвропейського газопроводу та не відповідає її національним інтересам.

Зрозуміло, що РФ проводить свою стратегічну лінію у енергетичній політиці зі зменшення транзитної залежності від країн, якими транспортується російський газ у західному напрямку, шляхом диверсифікації транзитних маршрутів. Але навіщо ЄС отримувати приблизно таку ж загальну кількість російського природного газу додатковими транспортними артеріями, створення яких змушений буде оплачувати європейський споживач через зростання вартості газу? До того ж, вказані проекти призводять до бурхливих суперечок і провокують зайві підозри усередині ЄС, розхитуючи єдність позицій у енергетичних питаннях. Водночас треба враховувати, що у РФ з’являються додаткові механізми впливу на залежні від її газу країни завдяки гнучкішому управлінню режимами поставок газу, обсяги якого від того, що з’являться нові газопроводи, не зростуть.

Започаткування проекту Nord Stream AG не мало достатньо вагомого економічного обґрунтування. Потужності наявних транзитних маршрутів російського газу у європейському напрямку (ГТСУ, "Ямал–Західна Європа", транзитний газопровід "Бєлтрансгазу", Blue Stream) здатні протягом наступних 10-15 років повністю задовольнити експортну спроможність "Газекспорту".

Так, у 2007 р. передбачається, що до Європи транспортують близько 150 млрд куб. м природного газу за умови профіциту експортних транзитних потужностей понад 50 млрд куб. м., що цілком достатньо для виконання довгострокових контрактів. Тим паче, що у РФ є серйозні проблеми з освоєнням нових потужних родовищ, котрі могли би компенсувати падіння видобутку на таких старих родовищах-гігантах, як Уренгойському, Ямбургському та Ведмежому. Отже, Nord Stream споруджується не стільки під додаткові обсяги газу, скільки під розподіл ресурсів, істотного зростання кількості яких не слід очікувати щонайменше у наступні 10 років.

Тільки після вводу в експлуатацію низки потужних родовищ, що розташовані на шельфі Баренцового та Карського морів, прогнозується суттєве зростання видобутку у РФ. Але це станеться не раніше 2020 р. Освоєння морських родовищ в умовах Арктики пов’язане з надзвичайно великими труднощами, як технічними, так і фінансовими. Однак навіть якщо Росія з цим завданням впорається, то й тоді було би значно дешевше підключити нові родовища до діючої газопровідної системи РФ, а також розширити вже наявну ГТСУ, ніж будувати нові газопровідні мережі. Тобто рішення про будівництво Nord Stream є більш політичним, а не економічним. Його приймали у відповідності до енергетичної стратегії Росії щодо диверсифікації транзитних маршрутів доставки російський енергоносіїв до європейських країн. Також тут важливим чинником був особистий комерційний інтерес кремлівської верхівки, яка через посередництво бізнес-структур уже добре навчилася заробляти на будівництві нафтогазових об’єктів.

До того ж, свою роль у просуванні Nord Stream зіграла вміла спекуляція російських стратегів на побоюваннях країн ЄС щодо спроможності України й у подальшому забезпечувати надійність газового транзиту. Непослідовна й неузгоджена енергетична політика України, яка проводилася протягом багатьох років, послугувала "Газпрому" добрим підґрунтям у цій справі.

Очікується, що надалі країни Балтії й Польща чинитимуть всілякі перешкоди у реалізації проекту, тоді як Німеччина й деякі інші старі члени ЄС його підтримуватимуть. Єврокомісія займатиме подвійну позицію, схожу до тої, яку озвучив її офіційний представник Ферран Тарраделлас Еспуні. Він зробив заяву, що відмова Естонії у доступі до естонської економічної зони для будівництва газогону по дну Балтійського моря є внутрішньою справою Естонії. Але Єврокомісія вважає Північноєвропейський газопровід важливим проектом енергетичної інфраструктури, котрий створить нову артерію для поставок газу у країни ЄС. Натомість усе, що стосується маршруту цього газопроводу, – у компетенції компанії-оператора згідно із європейським законодавством. У зв’язку з цим рішення стосовно проходження газогону через території країн ЄС або їх економічні зони повинні приймати уряди цих держав.

Що ж до проекту "Південний потік" (система нових газопроводів, які з’єднають РФ та ЄС по дну Чорного моря), то, хоча ENI та "Газпром" у червні 2007 р. і підписали Меморандум про взаєморозуміння для його реалізації, можна прогнозувати ймовірний термін введення газопроводу у діапазоні 2017–2020 рр. Це пов’язано як із його початковою стадією, так і з економічними, технічними та політичними проблемами проекту. Тобто час для його детального аналізу поки не настав.