Сезонність, яка притаманна українській журналістиці, та й журналістиці світовій взагалі, вже четвертий рік поспіль грає на руку російському газовому монополісту. Головна проблема газових відносин між Україною та Росією ніколи не полягала у боргових чи майнових стосунках, а лише у рефлексії вітчизняних медіа на гарно зрежисований сценарій компрометації України в очах світової спільноти.

Давайте пригадаємо. Протягом 2003 року, а саме тоді прийшовся пік інформаційної активності "Газпрому" в Україні стосовно необхідності створення газотранспортного консорціуму, яких тільки аргументів не було запропоновано широкій спільноті. Порахуємо:

· Європейська модель управління газотранспортними активами – ще один крок України до ЄС.

· Необхідність реконструкції зношених трубопроводів для гарантованого забезпечення Європи природним газом.

· Можливість залучення міжнародних інвестицій не тільки у реконструкцію, а й у модернізацію та розширення вітчизняної газотранспортної системи і т.д. та т.п.

Наскільки відомо автору цих рядків, на той час за "замовленням" "Газпрому" на шпальтах найкращих українських економічних і соціально-політичних видань було розміщено приблизно 120 матеріалів стосовно "світлого майбутнього" України у новій газовій сім’ї, яку й досі поминають незлим тихим словом.

Єдине, що тоді не згадували – це ціна на російське блакитне паливо, оскільки на той період Україна ще лишалася достойним гравцем у енергетичних розкладах на пострадянському просторі, маючи прямі контракти на постачання середньоазійського газу.

Здається, що протягом наступних 1,5 років "Газпром" вичікував на зміни як на пострадянському газовому просторі, так на завершення політичних трансформацій всередині України. Повний провал української дипломатії на східному напрямку та прихід "помаранчевих" до влади в Україні дозволили "Газпрому" застосувати нову стратегію пропагандистської роботи на теренах української держави.

Наприкінці 2005 року, російський газовий монополіст удався до нової тактики інформаційної війни з Україною у газових питаннях. Затягування переговорного процесу з наступним психологічним тиском на початку нового року мали по суті шокуючий ефект для України та європейської спільноти.

Найцікавіше полягає у тому, що сценарій був заздалегідь виписаний піарниками Газпрому і для його реалізації необхідно було лише декілька повідомлень у інформаційних стрічках та випусках новин на федеральних каналах Росії. Кумулятивний ефект перевершив всі сподівання російських технологів. Українська преса, отримавши відповідні коментарі від чиновників НАКу та Мінпаливенерго України, з радістю підхопила новину стосовно можливого перекриття "газового вентилю" та поринула у вир аналітичних прогнозів та оцінок розвитку ситуації.

Таким чином російська сторона провела достатньо низькобюджетну, але високоефективну PR-кампанію, яка стала певним катехізисом для подальших взаємин у енергетичній сфері між Україною та Росією. Головний постулат: постійне звинувачення нашої держави у будь-яких діях, що ставлять під загрозу стабільне газопостачання країн Західної Європи, напередодні проведення газових перемовин. PR-розголос російських ЗМІ, трансформується у реальну проблему у мас-медіа України та країн Європи. Як наслідок – будь-які дії "Газпрому" відносно України мають отримати повну підтримку європейських чиновників. Остання заява "Газпрому" щодо боргу України за поставлений газ у розмірі 1,3 млрд. дол. та подальші події навколо цієї заяви – ще одне підтвердження даної тези.

Вихід із даної ситуації достатньо складний і лежить у зовсім іншій площині, ніж нафтогазові відносини двох країн. По-перше, вищим посадовим особам держави вже давно було б потрібно взяти під контроль ситуацію із зовнішнім іміджем країни. Не лубочно-історичний аспект, або героїчні історії "помаранчевої революції" мають стати визначальними у зовнішності країни.

Зовнішня політика України не може залежати від внутрішньополітичних вирів. Репутація країни має підтримуватись достойниками від влади, а не бути предметом торгів на чергових переговорах щодо вступу країни до ЄС, або укладення чергового газового контракту. Таким чином, першим фактором, що не дозволить "розкачувати" репутацію України – є формування образу сталої держави з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами, що не залежать від зміни лідерів будь-якої з гілок влади.

По-друге, питання енергетичної безпеки не може бути предметом постійного публічного обговорення та торгів між різними політичними силами. Насіння російських парників у такому випадку постійно попадатиме у благодатне середовище, все більше політизуючи та віртуалізуючи питання енергетичної незалежності України. За останні 15 років це словосполучення стало вже практично міфом, не маючим ніяких зв’язків із реальними проблемами країни. Як наслідок – Україна за міжнародній арені має репутацію держави, не здатної до реалізації довгострокової енергетичної стратегії. Себто – російська сторона має рацію, говорячи про "непередбачуваність" України в енергетичних питаннях. Тому, держава має чітко й остаточно визначитись у своїх енергетичних пріоритетах, які будуть чіткі та зрозумілі для партнерів як на Сході, так і на Заході.

І останнє. Зовнішньополітичне та енергетичне відомства мають працювати на країну. За останні 4 роки Україна повністю провалила середньоазійський напрямок зовнішньої політики, дозволила увійти посередникам на північно-східному напрямку, завдавши прямої шкоди енергетичній безпеці держави та нівелювала питання українсько-російських відносин до банальної схеми: "надання російській мові статусу державної, в обмін на дотації за газ".

Тому Україна має позбутися комплексу меншовартості, якій постійно тиражується як всередині, так і зовні країни. Заява "Газпрому" - це лише каталізатор для зміни ставлення нинішніх та прийдешніх можновладців до України як до держави, а не до території, де можна заробити грошей. Інакше й надалі ми будемо змушені рефлектувати на наймізерніші заяви з-за кордону, роздуті українськими бізнесменами від політики до проблеми загальнонаціонального масштабу.