Україна, маючи величезні нафтопереробні потужності, за умов вірної диверсифікації постачань нафти могла перетворитися на вагомого експортера нафтопродуктів до Європи. Проте байдужа політика, що тривала майже весь час незалежності, призвела цю галузь до критичного стану.

"А помнишь, как все начиналось?"

Після розпаду Радянського Союзу Україна отримала в спадок шість нафтопереробних заводів: Кременчуцький (1963 р.), Лисичанський (1976 р.), Одеський (1937 р.), Херсонський (1938 р.), Дрогобицький (1866 р. – як кустарний промисел) і Надвірнянський (1902 р.). Загальні потужності з переробки на цих підприємствах складали 62 млн. тонн на рік. Вони забезпечували близько 90% потреб внутрішнього ринку в нафтопродуктах.

Здавалося, що маючи такий вагомий потенціал, зберегти позиції на європейському ринку буде не складно. Адже в 1991 році на потужностях вітчизняних НПЗ було перероблено неабиякі (у порівнянні з сьогоднішніми показниками) обсяги – 58,147 млн. чорного золота. Проте, вже через рік, ситуація кардинально змінилася. Обсяги нафтопереробки скоротилися аж в 1,6 рази – до 37,5 млн. тонн.

Цікаво, що з аналогічними проблемами зіткнулися багато країн колишнього СРСР. Причина крилася в наступному: практично всі вони залежали від монопольних постачань російської сировини. Не виключенням стала й Україна, нафтопереробна галузь якої формувалася переважно в 1950-1960 роках і в першу чергу була орієнтована на переробку російської нафти і виробництво мазуту для експорту в країни Європи.

У свою чергу, така особливість вітчизняної нафтопереробної індустрії привела навіть до того, що молода держава зіткнулася з проблемами незначного асортименту і низької якості нафтопродуктів. Причому цей клубок проблем потрібно було негайно вирішувати. Вихід бачився в необхідності диверсифікації постачань сировини і швидкій реструктуризації і модернізації галузі.

Так, уряд країни ухвалою №774 від 21 вересня 1993 року затвердив програму "Про заходи з поглиблення переробки нафти". Ця програма передбачала інвестиції в реконструкцію галузі до 1998 року обсягом близько $1,5 млрд., збільшення глибини переробки нафти до 72% за умов переробки 40 млн. тонн нафти на рік. Це дозволило б задовольнити внутрішні потреби у всіх видах нафтопродуктів, частину продукції відправляти на експорт, а отриманий від цього прибуток спрямовувати на закупівлю сировини. Проте, як більшість благих ідей, ця мета залишилася на папері і реалізована не була.

Відтак стагнація нафтопереробної галузі тривала. Підприємства з року в рік скорочували об'єми переробки. А кризові явища в економіці, що захлеснули країну в середині 90-х років, загрожували Україні втратою всієї галузі.

Відтак уряд спробував розв’язати проблему малою кров'ю, шляхом створення на паритетних началах спільного підприємства на базі флагмана вітчизняної нафтопереробки – Кременчуцького НПЗ. Так, 22 грудня 1995 року було створено ЗАТ "Укртатнафта". Партнерами були обрані російські компанії ЗАТ "Татнефть " і "Татнафтопром", які гарантували забезпечення підприємства такою необхідною сировиною. Проте, "спільна діяльність" відразу не занадилася, підприємство захлеснули корпоративні конфлікти, відгуки яких ми чуємо і сьогодні.

Крім всього, держава незрозумілим чином з рівноцінного партнера перетворилася на акціонера з меншим пакетом акцій. Особливої користі цей крок не приніс. Кременчуцький НПЗ досі не модернізований. Більш того, його повністю контролюють татарські акціонери. Як мовиться, перший млинець грудкою.

"Все было впервые и вновь"

Проте, держава "не змирилася" з невдачею на нафтопереробних теренах, і державні мужі під значним тиском з боку монопольного постачальника ресурсу – Росії – в кінці 90-х років – на початку нового тисячоліття затіяли поголовну приватизацію вітчизняних НПЗ.

Примітно, що перших два об'єкти, Дрогобицький і Надвірнянський НПЗ, приватизовувалися невеликими пакетами, внаслідок чого у держави досьогодні залишилися 26% і 25%+1 акція відповідно, а самі підприємства потрапили в сферу впливу представників вітчизняного бізнесу. Перший – до бізнесмена Ігоря Єремєєва, другий – до співвласника "Приватбанку" Ігоря Коломойського. Цікаво, що останній зовсім нещодавно перекупив в Єремєєва Дрогобицький НПЗ.

Втім, власне пік приватизації припав на 1999-2000 роки. Так, ухвалами уряду №418 від 18 березня 1999 року "Про забезпечення надходження коштів від приватизації до державного бюджету України в 1999 р. і №68 від 18 січня 2000 року "Про перелік відкритих акціонерних товариств, пакети, яких підлягають продажу в 2000 р" передбачався продаж Одеського, Херсонського і Лисичанського НПЗ. Примітно, що всі ці три заводи потрапили під контроль російських нафтових компаній: Лисичанський – придбала Тюменська нафтова компанія, нині ТНК-ВР, Одеський – ЛУКОЙЛ, а Херсонський до недавнього часу контролювала російська НК "Альянс".

Цей крок дійсно сприяв розв’язанню однієї з головних проблем галузі – з постачання сировини. У період з 2001 по 2004 рік здавалося, що галузь віднайшла своє друге дихання. Обсяги переробки сировини щороку росли, виробництво продукції практично дозволило забезпечити потреби внутрішнього ринку, збільшився й об'єм експорту. Вочевидь, статистичних показників, якими наші чиновники люблять годувати громадськість, їм самим і новим власникам НПЗ було досить. Про головний стратегічний напрям – реконструкцію і модернізацію наявних потужностей, здавалося, усі геть забули.

"Мы дружно рубили канаты"

Фактично, повна відсутність контролю з боку держави за виконанням узятих на себе власниками НПЗ інвестиційних зобов'язань, відсутність державної політики щодо розвитку галузі привели до того, що більшість власників НПЗ довгі роки ігнорували ці зобов’язання щодо розвитку потужностей.

Крім того, прихід в Україну російських нафтових компаній, в якості власників НПЗ, на тлі достатньо високих мит на ввезення нафтопродуктів, що існували в країні до 2005 року, дозволив їм розвиватися фактично в тепличних умовах і, без відсутності конкуренції, практично монополізувати важливий ринок. Забезпечення продукцією вітчизняних НПЗ внутрішнього ринку в 2004 році досягло практично 90%. До речі, в Україні склалася практично така ж ситуація, як і в Росії, де, вирощуючи і пестячи власні компанії, створили всі умови для того, щоб зробити практично неможливим захід на цей стратегічний ринок великих світових гравців. При цьому, політика держави в нафтопереробній галузі систематична і зводиться до того, щоб зробити максимально вигідним виробництво готових нафтопродуктів і їхній експорт за кордон.

Втім, не варто забувати, що Україна – не Росія, і власних потужностей з переробки нафти в неї фактично не залишилося. А стратегічною галуззю керує великий сусід, котрий в разі якихось суперечок неодмінно скористається й цим козирем.

Відтак досить дивною виглядає поведінка чиновників, які замість збалансованої політики, яка одночасно містить в собі преференції нафтопереробникам і демократичні умови на ринку нафтопродуктів, зважаючи на його специфіку, ізолювали вітчизняний ринок від присутності сторонніх знаних гравців. Тим самим Україна на роки втратила стимули розвитку ринку.

"За тех, кто в море"

Вітчизняний ринок все більше і більше став віддалятися від ЄС за стандартами якості, і, як наслідок, Україна з кожним роком бездіяльності ускладнювала собі шлях до вступу до Європейського Союзу. Таким чином, вже в 2004 році уряду серйозно довелося зіткнутися з плодами своєї бездіяльності. Саме навесні цього року Україна вперше зіткнулася з нафтовою кризою.

За даними експертів, вона була викликана саме картельною змовою російських нафтовиків. Шляхом переговорів і завдяки низці поступок урядом Віктора Януковича Кремлю кризу вдалося ліквідувати. Проте це весняне "свято" почало повторюватися мало не щороку, причому не завжди з вини нафтовиків.

Зіткнувшись з різким підвищенням цін на нафтопродукти навесні 2005 року, новий прем’єр-міністр Юлія Тимошенко намагалася врегулювати цю проблему в ручному режимі, що призвело до дефіциту на внутрішньому ринку нафтопродуктів. Після чого вона ухвалила рішення скасувати всі імпортні мита на ввезення нафтопродуктів. Цей крок розкрив застарілі проблеми галузі. Дало знати про себе тривале невливання коштів в реконструкцію і модернізацію, внаслідок чого вітчизняні нафтопродукти через високу ціну не змогли конкурувати з якіснішим і, як з'ясувалося, часто дешевшим імпортом з сусідніх країн.

Після цього 2005 року були зупинені на тривалі реконструкції Херсонський та Одеський НПЗ. Також процес пішов на Лисичанському. Про решту заводів говорити складно. Так, джерела фінансування модернізації і реконструкції Кременчуцького НПЗ досі не знайдені. Причина – корпоративний конфлікт між співвласниками. Надвірнянський і Дрогобицький НПЗ так само чекають інвестицій. Сумнівною вважають долю модернізації Херсонського НПЗ після залучення "в долю" Ігоря Єремєєва.

Виходячи з вищевикладеного, доводиться констатувати практичну відсутність державної політики в нафтопереробній галузі. Навіть у Енергетичній стратегії України до 2030 року нафтопереробній галузі відводиться другорядна роль. По суті, окрім програми 1993 року, конкретних підходів до проблем галузі уряд так і не розробив. Водночас задоволення значної потреби нафтопереробної промисловості в інвестиціях з чималим терміном окупності без податкових і митних пільг з боку уряду, системного підходу до проблеми та взагалі небайдужості держави – неможливе.