Необережне висловлювання Євгена Бакуліна, голови правління НАК "Нафтогаз України", сколихнуло відносно спокійну і розморену спекою виборчу кампанію. Бакулін збурив знуджений український політикум заявою про факт переговорів з російською стороною з приводу обміну активами у нафтогазовій сфері.

Така заява стала довгоочікуваною нагодою для опозиційних сил для голосної реакції. Блок Юлії Тимошенко та НСНУ виступили з різкою критикою ідеї обміну активами, оперуючи термінами на кшталт "державна зрада".

А заступник голови секретаріату Юрій Продан висловив припущення, що у ціну в 143 долари за тисячу кубометрів блакитного палива, яку прогнозує "Нафтогаз" на 2008 рік, закладена умова передачі української ГТС Росії.

Віктор Ющенко теж не лишився осторонь - президент суворо відрізав, що ніяких повноважень на подібні переговори "цьому господіну" він не давав.

Насправді ж Бакулін просто не подумав, що такі речі напередодні виборів говорити не слід. Політики у період активного завоювання сердець виборців оперувати питаннями стратегії абсолютно нездатні – коли говорять електоральні емоції, розум мовчить. Тому голова НАКу вчинив елементарну необережність і запустив у інформаційний простір таку собі сенсацію – яка насправді ніякою сенсацією не є.

Російський обхід

Наразі у експертному середовищі нафтогазової галузі України існують дві базові позиції з приводу того, що власне слід робити з вітчизняною газотранспортною мережею. Перший підхід – проросійський. Його прихильники стверджують, що Україні слід найближчим часом створити умови для більшого доступу росіян до труби, таким чином надавши Росії більше гарантій з приводу безперешкодного транзиту блакитного палива своєю територією.

Альтернативна позиція – це збереження державної монополії на транспортування газу, рішуча відмова від будь-якого допуску іноземців до контролю та володіння ГТС.

На користь першої позиції аргументи досить очевидні. Росія просто фонтанує планами з приводу побудови обхідних магістралей навколо української території – з прицілом на повну незалежність від будь-яких транзитних держав.

Поки що жодної труби не було збудовано, але плани масштабні. Так, "Північний потік" – трубопровід дном Балтійського моря в Німеччину - за своєю повною потужністю зможе транспортувати мінімум 30 млрд. куб. м. Розширення поставок "Блакитного потоку" в Туреччину з Росії може сягнути 10-15 млрд.

Далі, якщо буде збудовано другу гілку газопроводу територією Білорусі (а "Бєлтрансгаз" повільно, але неухильно переходить під повний контроль росіян), то це дасть іще мінімум 15 млрд. втрати українського транзиту.

Нарешті, слід не забувати про плани прокладки ще одного трубопроводу по дну Чорного моря – меморандум про такі наміри було підписано між Газпромом та італійською компанією Eni. Потужність його має скласти 30 млрд.

Отже, найближчі 7-10 років загрожують Україні втратою до 80 млрд. кубометрів транзиту. Якщо враховувати, що щорічно Україна транзитує близько 120-130 млрд куб. м., то така тенденція буде для неї означати різке падіння рентабельності транзиту російського газу.

Базуючись на цих аргументах, прихильники більшої інтеграції з Росією виступають за те, щоб надати "Газпрому" можливість більше контролювати транзит через Україну. Росіян непокоїть те, що в українців є технічна можливість використовувати той газ, що йде у Європу, для своїх потреб – це створює для них комерційні ризики. Крім того, кожного разу, коли постає питання про ціну газу для України, у неї є теоретична можливість використовувати умови (ціну та обсяги) транзиту як аргумент.

В інтересах Росії – позбавити Україну цього аргументу.

Піарівський підхід

Втім, не все так загрозливо.

Є ряд міжнародних експертів, які скептично ставляться до планів Росії обійти Україну. Наприклад, з "Північним потоком" не все так просто. По-перше, в Естонії політики оголосили про наміри перешкоджати прокладці цієї труби через ділянки дна Балтики, на юридичний контроль над якими Естонія претендує.

По-друге, проти Північноєвропейського газопроводу виступають впливові екологічні організації.

По-третє, наразі очевидний надмірний економічний оптимізм проектантів "Північного потоку". Так, в кінці 2005 року газпромівці стверджували, що проект коштуватиме 4 млрд євро. На сьогодні будівництво так по-справжньому і не почалося, але очікувана вартість зросла до 6 млрд, і це явно не остаточна цифра.

Щодо "Південного потоку" – то у нього поки що немає реального проекту навіть на папері. А як відомо, меморандумами про наміри сейфи Газпрому наповнені вщерть.

Тому можна вважати нові обхідні шляхи таким собі піаром Росії, який покликаний створити сприятливий фон для переговорів щодо подальшої долі української ГТС.

Що робити?

Як відомо, істина – вона десь посередині між протилежними позиціями.

На переконання автора, переговори з Росією потрібні, щоб зменшити економічні стимули для РФ будувати та розширювати обхідні труби. Сам факт таких переговорів може вплинути на те, що у Газпромі почнуть менш оптимістично ставитися до ідей побудови надзвичайно дорогих, а також політично проблемних газогонів по дну морів.

І кінцевою метою мають бути рівноправні і прозорі стосунки у сфері транспортування блакитного палива. Зокрема, якщо Росія хоче ставити питання про доступ до українських труб, то слід обговорювати і можливість вільного використання транзитних потужностей російської ГТС – зокрема, для того, щоб вільно транспортувати газ, добутий незалежними від Газпрому виробниками у Сибіру чи у Середній Азії.

Якщо такий підхід не буде прийнято на озброєння обома сторонами, все неминуче буде зводитися до протистояння двох штучних монополій – виробника газу і транспортера, і квітнутиме політизація міждержавних газових відносин.