– А может быть, сегодня – стулья, а завтра – деньги? – пытал Остап.

– Я же, дуся, человек измученный. Такие условия душа не принимает, – отвергал уговоры Бендера монтер Мечников.

Інвестиції жадають мінімуму ризику

Приблизно в такому дусі – по Ільфу і Петрову – пройшли переговори між президентом Віктором Ющенко і його польським колегою Лєхом Качиньським під час зустрічі у Варшаві 7 березня. Українська сторона ображалася на пасивність європейських компаній щодо інвестування в добудування нафтопроводу "Одеса-Броди" до Плоцька. Качиньський вказував на необхідність гарантій з боку Азербайджану, Казахстану та Грузії – як країн експортерів і транзитерів нафти.

"Дуже швидко зростає виробництво нафти в Казахстані та Азербайджані, і якщо цей проект буде мати сенс, то ці країни, а також Грузія як транзитна країна, повинні бути в цьому задіяні. Це питання абсолютно зрозуміле. Це велике стратегічне взаєморозуміння, я сподіваюся, що до нього дійде", – пояснив свою позицію Лех Качиньський.

Тим самим Польща дала Україні, нехай і у м'якій формі, "от ворот поворот". Втім, увічливість і розпливчастість формулювань польського президента можна вважати і дипломатичною насмішкою.

Польща не буде вкладати гроші в добудування нафтопроводу без надійних гарантій ще й тому, що знає про сумний досвід України. Яка зарила сотні мільйонів доларів у землю – у буквальному й переносному значенні – будівництвом нафтопроводу "Одеса-Броди" без підкріпленої міжнародними угодами перспективи одержання нафти.

Звичайно, це шпилька не на адресу президента Ющенко. Взяв гріх на душу з неефективного використання величезних державних коштів (близько півмільярда доларів) його попередник – Леонід Кучма. Проектні та будівельні роботи по нафтопроводу "Одеса-Броди" і нафтотерміналу біля Одеси розтяглися на довгі роки.

Кучма ж, будучи главою виконавчої влади, міняв прем'єр-міністрів як рукавички. Тому й відповідальність – як мінімум, моральна – лежить винятково на ньому. Нагадаємо коротенько про перипетії з будівлею нафтопроводу й терміналу, які стали ганебною сторінкою історії незалежної України.

Пам'ятник політичної та економічної короткозорості

Рішення про будівництво нафтотерміналу було прийняте постановою Кабміну №104 від 15.02.1993. До 1995 року тривали екологічні протести й екологічна експертиза. Реально будівельні роботи почалися наприкінці 1995 року. Будівництво ж нафтопроводу стартувало 1 вересня 1996 року.

Довжина нафтопроводу – 667 кілометрів, діаметр труби – 1020 міліметрів. Проектна (початкова) вартість будівництва нафтотерміналу – $185 млн., нафтопроводу – $220 млн.

За задумами українського керівництва нафтопровід "Одеса-Броди" повинен був стати частиною глобального східноєвропейського проекту нафтового транспортного коридору "Баку-Супса-Одеса-Броди-Гданьск". Переваги українського маршруту здавалися очевидними – це найкоротший і найдешевший шлях доставки каспійської нафти в Європу.

Незважаючи на значні труднощі, 19 серпня 2001 року будівництво нафтопроводу "Одеса-Броди" було завершено. А 19 грудня 2001 року – відкрито морський нафтовий термінал "Південний" (побудовано резервуарний парк обсягом 200 тис. куб. м). Термінал, розташований в 35 км на схід Одеси, здатен приймати танкери дедвейтом до 100 тис. тонн із річним обсягом перевалки сирої нафти – 9 млн. тонн. У цілому ж пропускна здатність нафтопроводу становить 9-15 млн. тонн нафти на рік.

Залишалися, щоправда, деякі проблеми. Серед них потреба в коштах на добудування терміналу й технологічне заповнення нафтопроводу – близько 200 млн. доларів. Необхідно було також побудувати (або придбати) нафтовий флот і створити інфраструктуру в порту Поті (Грузія). Крім того, був потрібний ще новий нафтопровід від Баку до Поті, оскільки потужності існуючої труби Баку-Батумі для нового нафтопотоку було недостатньо.

Знадобилися інвестори. У червні 2002 р. у Жешуві (Польща) у рамках 5-го українсько-польського економічного форуму українська сторона виступила із пропозицією створити міжнародний консорціум (як виразився Кучма – "на будь-яких умовах"), який буде управляти не тільки нафтотерміналом і трубопроводом, а займеться питаннями видобутку каспійської нафти, її доставки й переробки для ринків Європи.

Однак потенційні інвестори краще, ніж Київ, знали про справжні плани Вашингтона. Проблемою для України виявилося саме "комерційне заповнення" труби.

Захід поставив не на Україну

Ще наприкінці лютого 2002 р. головний радник держсекретаря США з питань дипломатії в енергетичній галузі Каспійського регіону С. Манн під час зустрічі з Анатолієм Кінахом пояснив тодішньому українському прем'єрові, що для США головним маршрутом транспортування нафти з каспійських родовищ є нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан.

Про причини такого віддання переваг США і ЄС можна довго говорити. Однак напевно, не останнім у списку виявився і "фактор Кучми". В очах Заходу Україна при Кучмі не відрізнялася принципово від Росії (як, напевно, і зараз – при прем'єрі Януковичі). А оскільки каспійська нафта була альтернативою російській, то труба не повинна була проходити через Росію або залежну від неї Україну.

Як би там не було, але побудований Україною нафтопровід заліг у землі мертвим капіталом на цілих три роки. Тільки восени 2004 року "Одеса-Броди" почав використовуватися в реверсному режимі для російської нафти.

Результат транспортування нафти цим шляхом не відповідав очікуванням. Зокрема, за 2005 р. компанією "ТНК-ВР Україна" нафтопроводом "Броди-Одеса" було прокачано 5,8 млн. тонн нафти, замість договірних 9 млн.

Малоприбутковий реверсний напрямок перекачування російської нафти із Бродів в Одесу, з наступним відправленням танкерами в Європу через Босфор, використовується і донині. Саме тому українська влада й лобіює в Польщі добудування нафтопроводу "Одеса-Броди" до Плоцька.

Сумні перспективи української труби

Однак висловлювання польського президента, наведені вище, досить недвозначні. Відчувається, що він не бачить перспективи прокачування каспійської нафти через Україну в Польщу – принаймні, найближчим часом. Схоже, Лєх Качиньський володіє інформацією про ситуацію з каспійською нафтою, не занадто сприятливу для України.

Як відомо, ще в листопаді 1999 р. у Стамбулі президенти Азербайджану, Туреччини й Грузії під "опікою" Б. Клінтона підписали пакет угод по основному експортному трубопроводу "Баку-Тбілісі-Джейхан", пропускною здатністю до 50 млн. тонн на рік.

17.09.2001 р. будівництво труби до Середземного моря офіційно розпочалося. Присутність на церемонії міністра торгівлі США також показала всім, хто є найбільш зацікавленою особою в цьому проекті. В 2005 році будівництво нафтопроводу "Баку-Тбілісі-Джейхан" було практично завершене.

Однак сьогоднішні можливості Азербайджану з видобутку й експорту нафти ще далеко не досягають рівня, потрібного для завантаження нафтопроводу на повну потужність, що необхідно для достатньої його рентабельності. А трубопровід дуже дорогий – близько $3 млрд.

Хоча Азербайджан в 2006 році й збільшив експорт нафти в порівнянні з 2005 роком на 66,2% – до 22 млн. 127,8 тис. тонн (до речі, тільки через це країна досягла найбільшого приросту ВВП серед країн СНД), але цього поки ще дуже мало. До того ж, безпосередньо по трубопроводу "Баку-Тбілісі-Джейхан" транспортовано лише 7 млн. 966,4 тис. тонн. (press.lukoil.ru).

Але й це ще не все. Оцінки потенційних запасів основних нафтогазоносних басейнів СРСР, які бралися до уваги на момент початку будівництва української труби, виявилися істотно завищеними. У липні 2001 р. "Екссон Мобіл" навіть оголосила із цієї причини про припинення буріння нових промислових свердловин на Каспії.

Крім того, за даними Міжнародного енергетичного агентства, попит на нафту в Європі в довгостроковій перспективі буде збільшуватися досить низькими темпами: в країнах ЄС-15 до 2015 р. зросте тільки на 4,7%, у порівнянні з рівнем 2003 р., у країнах ЄС-27 – на 7%. Не потрібно також забувати, що Європа досить активно зайнялася виробництвом біопалива.

Всі ці обставини вказують на невисоку ймовірність транспортування каспійської нафти в Європу через територію України. Що Лєх Качиньський чемно і дав зрозуміти Віктору Ющенку 7 березня.