Економічний рівень розвитку будь-якої держави визначається, в першу чергу, ефективністю функціонування промисловості. Беззаперечною умовою для цього є забезпечення підприємств трудовими ресурсами.

В Євросоюзі це питання було вирішено за прийняття Гаазької програми, яка була затверджена Європейською Радою 4 листопада 2004 року. В ній визнано, що легальна міграція відіграватиме важливу роль у сприянні економічному розвитку держав-членів. Було дано доручення Комісії представити план політики по легальній міграції.

Цей план враховував швидке реагування на коливання попиту ринку праці на трудових мігрантів. В грудні 2006 року Європейська Рада погодила розробку міграційної політики з врахуванням національної компетенції, що допомагає державам-членам в забезпеченні потреб у робочій силі.

Ці дії стали значним поштовхом для розвитку в Європі бізнесу "аутстафінг".

Для того, щоб розібратися в бізнесі "Аутсафінг" слід знайти відповіді на три питання:

1. Що таке Аутстафінг у світовому уявленні?
2. Чи є фірма-аутсафер роботодавцем для робітників, яких наймає?
3. На яких підставах та засадах працівники однієї компанії працюють на виробничому майданчику іншої компанії?

Якщо прийняти за аксіому, що світове законодавство є правоприйнятне для України, то отримаємо наступні відповіді.

На перше питання відповідає Конвенція Міжнародної організації праці №181 від 19.06.1997 року "Про приватні агентства зайнятості": "... b) послуги, що становлять найм працівників з наміром надання їх у розпорядження третій стороні, яка може бути як фізичною, так і юридичною особою (нижче позначається як "підприємство-користувач") і яка визначає їм робочі завдання і контролює виконання цих завдань".

На жаль, до сьогодні Україна вищевказану Конвенцію не ратифікувала.

Відповідь на друге питання дає законодавство Євросоюзу в положеннях Директиви 2008/104 / ЄС Європейського Парламенту та Ради "Про працю, отриманою через  тимчасові агентства зайнятості", де роботодавцем визнається фірма, співробітники якої свою безпосередню трудову діяльність здійснюють на підприємстві-замовнику послуг з надання персоналу.

Український законодавець, приймаючи у 2012 році Закон "Про зайнятість населення" визначив цей бізнес (стаття 39)  як посередницький – розділ VI "Послуги з посередництва у працевлаштуванні". При цьому, організацію роботи працівника за кордоном віднесено до пререгативи діяльності рекрутингових компаній.

Що вирішує статус "роботодавець" – відповідальність за людину, як перед нею самою, так і перед суспільством та державою.

Питання третє: законодавчі підстави для підприємства – замовника, якому потрібні робочі, дозволяти працівникам іншого роботодавцю працювати на своєму виробничому майданчику.

Між собою держави-члени Євросоюзу це питання вирішили ще в 1996 році, прийнявши Директиву ЄС № 96/71 від 16.12.1996 "Про відрядження працівників у зв'язку з наданням послуг", але цей документ не розповсюджувався на робітників з третіх країн.

Протягом часу, що минув, положення цієї Директиви постійно аналізувалися та доповнювалися.

У вересні 2019 року спільна комісія Європейського парламенту, Ради та Європейського економічного і соціального комітету опублікували звіт про застосування та реалізацію Директиви Європейського парламенту і Ради Європи 2014/67/EU від 15.05.2014 року про введення в дію Директиви  96/71 / EC, яка належить до розміщення робітників в рамках надання послуг та внесення правок до Регламенту №1024/2012 про адміністративне співробітництво із застосуванням Інформаційної системи внутрішнього ринку ЄС.

Якщо розглянути законодавство Європейського Союзу щодо надання можливості працювати на своїй території робітникам з країн не членів ЄС, то маємо наступне.

Найбільш затребуваними є фахівці з вищою освітою. Для них прийнята спеціальна Директива № 2009/50/ЄС від 25 травня 2009 року "Про умови в'їзду і перебування громадян третіх країн з метою проведення висококваліфікованої праці".

Не менш зацікавлені європейці та в сезонних робітниках. На це в них є окрема Директива 2014/36/EU від 26.02.2014 року "Про умови в’їзду та перебування громадян третіх країн з метою працевлаштування в якості сезонних робітників".

Після отримання Україною безвізового режиму з Євросоюзом жвавіше почали працювати іноземні аутстаферні компанії по залученню українських робітників на свої виробництва.

Виходячи з цього, доходимо до висновку: іноземцям потрібні робочі руки та мозок українців у себе, щоб були і праця, і податки.

У 2017 році між Україною і Європейським Союзом було підписано Угоду про асоціацію. Згідно з її текстом, а саме пункту 1 статті 101 "Постачальники договірних послуг", Сторони підтвердили свої зобов'язання в рамках Генеральної угоди про торгівлю послугами (ГАТС) щодо в'їзду і тимчасового перебування постачальників договірних послуг.

Не зважаючи на те, що ГАТС поширюється тільки на держави-члени (частина 1, стаття 1 "Сфера застосування та визначення"), зобов'язання України згідно ГАТС визнані. Проте тоді  можна було б прописати в Угоді, що на українські компанії можуть поширюватися положення Директиви 96/71 / ЄС. Однак в переліку послуг, які сторони надають одна одній, послуга з надання робітничого персоналу не включена.

Для розвитку зовнішньоекономічного аутстафінгу в Україні нам залишається чекати, коли кожна з країн Євросоюзу самостійно імплементує у своє законодавство дозвільні умови для прийняття та відряджених українських робітників на підприємства, які в ній розташовані та потребують робітничого ресурсу.