Недержавні пенсійні фонди в Україні слід вважати не чужоземним запозиченням або передчасним явищем, а відновленням незаслужено забутих джерел, що існували в минулому і можуть бути корисними сьогодні та в майбутньому.

Про це написав кандидат технічних наук, військовий пенсіонер Олександр Ткач у статті для тижневика "Дзеркало тижня. Україна".

Автор відзначає, що у дореволюційній Україні функціонували три "рівні" пенсійної системи, досить подібні до сучасних: 1) державна (бюджет) - для окремих громадян; 2) приватна емеритальна (аналог солідарної пенсійної системи); 3) приватна накопичувальна (сучасні НПФ).

Відомо, що 1897 року в Україні успішно функціонували понад 200 пенсійних кас - аналогів сучасних НПФ.

Про ефективність такої "багаторівневої" системи, на думку Ткача, свідчить той факт, що наприкінці ХІХ ст. пенсія полковника, виплачувана йому скарбницею, становила 575 рублів на рік, тоді як виплата з пенсійної каси, куди він впродовж 35 років служби щомісяця сплачував 6% жалування, - 863 рублів.

Ці вище три "рівні" системи відповідно забезпечували і пенсійні виплати з трьох джерел, представлених: 1) скарбницею (бюджетом); 2) емеритурою, а згодом - пенсійною касою страхового типу, участь в якій була обов'язковою як для працівника, так і для роботодавця; 3) пенсійною касою або страховою компанією чи комерційним банком, участь у сплаті внесків до яких була добровільною.

Ткач відзначає, що відомі події 1917 року не могли не позначитися і на самому існуванні в Україні пенсійних кас, їхніх вкладників та учасників.

Все, що було на теренах України, більш як на 70 років стало державним - як підприємства, організації, фінансові установи, так і, власне, пенсійна система.

Натомість, за його словами, у багатьох країнах Європи пенсійні каси, НПФ і страхові компанії поступово стали невіддільною частиною ринкової економіки та продовжують розвиватися.

На сьогодні серед членів Європейського Союзу і НАТО немає країн, де не працювали б НПФ.

Якщо на початку 1940-х років у США кожен п'ятий працівник був учасником НПФ, то сьогодні - кожен другий, тоді як в інших країнах "старої" Європи - кожен четвертий.

При цьому відзначається бурхливе зростання фондів, їхніх активів та кількості учасників не тільки за океаном чи в Західній Європі, а й у державах колишнього соцтабору на теренах Східної Європи (Польщі, Угорщині, Болгарії, Словаччині, країнах Балтії), Росії, Казахстану.

Не є винятком і Україна, де НПФ працюють з 2004 року.

На переконання Ткача, цей забутий досвід має бути використаний нащадками під час реформування пенсійної системи.

"Сучасним реформаторам замість того, щоб "продавлювати" закон, написаний з урахуванням "найкращого зарубіжного досвіду", та нав'язувати суспільству монополіста другого рівня пенсійної системи у вигляді накопичувального фонду, доцільно звернути увагу на забутий вітчизняний та сучасний європейський досвід", - завважує Ткач.

Адже другий рівень у цих країнах представлений в основному корпоративними і професійними пенсійними системами, що функціонують на базі відповідних НПФ, створених з ініціативи профспілок.

"Все це розпочиналося там з пенсійних кас, що однаково успішно працювали в інтересах як державних службовців, так і простих робітників", - пише автор.