Епіцентр корпоративного конфлікту навколо найбільшої в Україні нафтопереробної компанії "Укртатнафта" знову змістився в площину судового протистояння. Втім, вітчизняна Феміда не вперше демонструє очевидну нездатність вирішувати конфлікти або хоча би пом'якшувати їх гостроту, перевівши із боїв без правил в межі змагальння інтересів за допомогою права. Причина – нехтування як процедурою, так і нормами матеріального права. Натомість те, що зовні у нас нагадує суд, насправді й є боями без правил, здатними не вгамовувати пристрасті, а, навпаки, їх роздмухувати. Саме це і відбувається у випадку із Кременчуцьким НПЗ.

Про суть справи з новими подробицями

Нагадаємо, один із основних сюжетів конфлікту акціонерів навколо спільного підприємства "Укртатнафта" – юридичний спір щодо 18% акцій заводу, які опинилися в руках таких собі закордонних інвесторів – американської корпорації "Sea Group International Inc" (9,960%) та швейцарській компанії "Amruz Trading AG" (8,336%).

Це досить дивні організації. Ви даремно будете шукати їх веб-сайти, бо їх просто нема. Також у світовій павутині не знайдете і згадки про діяльність американської "корпорації" та швейцарської фірми поза контекстом володіння акціями вітчизняного промислового гіганта. Причому розміщена ця інформація винятково на інтернет-майданчиках Росії та України.

Історія появи компаній-привидів датується 1999 роком. Першою із двох офшорів акціонером "Укртатнафти", яка 1994 року була створена на паритетних засадах татарською стороною та українським урядом, стала "Sea Group International Іnc". 1 червня 1999 року датовано контракт між нею та "Укртатнафтою" про купівлю простих іменних акцій у кількості 123 477 штук. При чому акції були оплачені не грошима, а векселями – 30 векселів номіналом в 1 млн дол. Через рік підписано додаткову угоду, за якою векселі мали оплачуватися не грошима, а нафтою. Точно така ж схема використана і з "Amruz Trading AG". Та що насправді зробило оборудку махінацією у дусі приватизаційних комбінацій 90-х – це те, що відчуження акцій відбулося без участі акціонерів "Укртатнафти". Власне, цей факт пізніше виплив під час судового розгляду законності продажу акцій.

Справжнє походження американського і швейцарських офшорів стало зрозумілим уже з того моменту, як "вексельна нафта" насправді виявилася татарською. "Американська" корпорація" та "швейцарське АТ" стали послідовно відстоювати інтереси татарської сторони. Наразі ці підприємства пов’язують із іменем першого заступника гендиректора російської "Татнєфті" Наілем Магановим. Він буцімто контролює обидві компанії через свого помічника Нуріслама Сюбаєва. Сюбаєв проходив у документах як виконавчий директор швейцарської "Amruz", якій належить її американська "сестра" "Sea Group".

Від часу цієї сумнівної оборудки з акціями "Укртатнафти", татарстанці, як відомо, дістали над українським заводом майже беззаперечний контроль. Як вже не раз писала ЕП, результатом цього контролю стала схема, яка зменшила майже до нуля прибуток як українських акціонерів, так і українського бюджету. Натомість сотні мільйонів сірих грошей щорічно прямували в кишені зарубіжних акціонерів та корумпованих суддів України, що штампували рішення про законність діючої схеми на "Укртатнафті". Так тривало донедавна – поки українська сторона не пішла у рішучий контрнаступ на татарське завоювання.

Знову судді, знову будинки?

У 2007 році український акціонер оскаржив передачу двом офшорам 18,3% акцій ЗАТ "Укртатнафта" в Господарському суді м. Києва. Згідно із судовим приписом, акції мали знову повернутися у власність держави. Татарські акціонери подали на оскарження до Київського апеляційного господарського суду. Причому із нез’ясованих причин апеляцію прийняли вже після відведеного законом процесуального строку.

Та попри це, Апеляційний господарський суд м. Києва погодився прийняти скаргу і розпочати провадження навіть після того, як рішення попередньої судової інстанції вступило в законну силу. Таке собі українське юридичне "ноу-хау", оскільки в апеляційному порядку розглядаються не чинні, тим паче виконані рішення, а такі, що ще не вступили в дію.

У приватних бесідах юристи, що ведуть справу, натякають: неформальний припис прийняти справу до провадження надійшов із Вищого господарського суду. Адже це тільки формально у нас нема суддівської вертикалі. Насправді Вищий господарський суд має достатньо важелів, щоб вплинути на позицію будь-якого судді нижчої інстанції, тим паче, якщо до справи дотичний голова цього суду.

Банк-захисник

Паралельно до суддівських інтриг здійснено кроки, щоб не допустити списання акцій на користь українського акціонера згідно з рішенням суду. У корпоративний конфлікт втрутилася стороння особа. Це – "ІНГ Банк Україна". Справа в тому, що на його рахунках розміщені акції ЗАТ "Укртатнафти", якими оперує фінансова компанія "Укрнафтагаз", що веде реєстр акціонерів "Укртатнафти".

Власне, "Укрнафтогаз" написала листа до "ІНГ Банк Україна" із розпорядженням списати 18,3% акцій на користь НАК "Нафтогазу" на підставі постанови державної виконавчої служби, яка, в свою чергу, була прийнята на основі рішення Господарського суду. Та "ІНГ Банк Україна" повів себе досить нетипово як на простого депозитарія. Спочатку всіляко затягував списання, після того ж як акції таки довелося передати, несподівано подав на "Укрнафтогаз" у Господарський суд, де оскаржував утримання реєстру акціонерів "Укрнафтогазом". Цим самим банк солідаризувався із вимогами татарських акціонерів.

Незрозуміло, яким чином і від чийого імені міг банк виступити позивачем у справі – адже він не є акціонером ЗАТ "Укртатнафта". Та все виявилося набагато простішим. Причина несподіваних ознак суб’єктності полягає у тому, що власник "ІНГ Банк Україна" – "ІНГ Банк Євразія" утримує 23,5% акцій АТ "Татнєфть". Отже, "ІНГ Банк Україна" і нікому не знані офшорки – "Sea Group International" та "Amruz Trading AG" – у певному сенсі споріднені структури. І, виходить, мають допомагати одне одному, навіть якщо для цього потрібно дещо вийти за рамки закону. І не проблема, що сам "ІНГ Банк Євразія" – дочірній банк всесвітньо відомого голландського "ING Bank". Адже відомо, що респектабельність багатьох європейських бізнесменів закінчується там, де починаються великі гроші.