Втрата Ющенком значної частини президентських повноважень дуже символічно співпала з його втратою контролю над державними банками. Адже банківська сфера – це "політична батьківщина" нинішнього президента, і позбавлення Ющенка впливу на "Ощадбанк" та "Укрексімбанк" є надзвичайно приємним жестом для його затятих ворогів.

Але в даному разі потрібно дивитися ширше і розуміти, що в умовах, коли стратегія розвитку державних фінансових установ відсутня – немає чітких обґрунтувань, навіщо вони державі – "Укрексімбанк" та "Ощадбанк" можуть слугувати потужним інструментом для економічного популізму.

Ціна питання

Отже, раніше своїх представників до наглядових рад держбанків призначали Верховна Рада та Президент – по сім з кожного боку. Тепер же до тих, хто призначає своїх представників вищим органом управління фінустанови, додався і Кабінет міністрів, а кількість осіб, що призначається кожною стороною, скоротилася до п'яти.

За наявної політичної системи, коли уряд і більшість є братами-близнюками, можна казати про те, що президента просто усунули від будь-якого впливу на держбанки. Бо проведення засідань наглядової ради, яка формує стратегію розвитку банку та контролює його топ-менеджерів, потребує наявності не менше десяти її членів, а рішення приймаються простою більшістю голосів.

В Україні діє два державних банки – "Ощадбанк" та "Укрексімбанк". Обидва входять до десятки найбільших, займаючи відповідно 8 та 5 місце за розміром активів. Разом їхні активи складають понад 25 млрд грн., що є близьким до розміру активів найбільшого українського банку "Приватбанку" – 29,5 млрд грн. і перевищує активи найбільшого банку з іноземним капіталом – "Райффайзенбанк Аваль".

Історія України останніх років показує, що влада не в змозі утриматися і не залазити у цю широку кишеню держбанків. Не дивно, що "Ощадбанк" зараз має більше облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), аніж решта банківської системи разом. Іншими словами, явне чи приховане втручання чиновників призводить до того, що банки, замість того, щоб працювати максимально прибутково, і обслуговувати інтереси економіки, займаються там, що латають фінансові дірки у бюджеті уряду.

Вічна спокуса

Боротьба за банки розгорілася між президентом та парламентською більшістю вже давно. 2 листопада Верховна Рада призначила свою квоту до "Ощадбанку" та "Укрексімбанку", значною мірою з представників Партії регіонів. Хоча, було декілька осіб, кого можна зарахувати до іншого табору, – на той момент існувала можливість, що все ж таки ПРУ та "Наша Україна" домовляться. 4 грудня президент вирішив, що більша частина його квоти недостатньо "надійна", і, незважаючи на те, що термін їхніх повноважень спливав лише за 3,5 років, замінив їх на працівників свого секретаріату.

Великою проблемою є те, що за боротьбою поховали питання, навіщо держбанки взагалі існують. Стандартні аргументи щодо необхідності існування державних банків, які зустрічаються в економічній літературі, можна розбити на чотири основні групи, а саме:
1. Необхідність підтримки стабільності банківської системи;
2. Розв'язання проблем, пов'язаних з дорогою й нерівномірно розподіленою інформацією;
3. Фінансування соціально корисних, проте фінансово неприбуткових проектів
4. Стимулювання фінансового розвитку в регіонах, куди важко потрапити комерційним банкам.

Необхідність підтримки стабільності банківської системи базується на тому, що банки по своїй природі є досить "ламкими". Справа в тому, що частина зобов'язань складається з депозитів, які можуть бути вилучені на першу вимогу клієнта, у той час як кредити, видані на певний строк, не можуть бути погашені заздалегідь без взаємної згоди банку й того, хто взяв кредит.

Економісти країн, що підтримували розвиток держбанків, стверджували, що така значна вага держави в банківській системі зможе попередити фінансові колапси. Проте, ряд кризових явищ, які відбулися в цих країнах в 70-ті - 80-ті роки показали, що державні банки не тільки не є достатньою умовою для уникнення економічних проблем, а і є найменш захищеними від криз.

Це викликано, в першу чергу, більшою ризикованістю їхніх кредитних портфелів, які часто формуються не за принципом мінімального ризику та максимального прибутку, а за політичною доцільністю. Існує кілька досліджень, які знайшли позитивний зв'язок між імовірністю фінансової кризи та часткою державних банків.

Наприклад, в Італії державний банківський сектор є одним із найбільших серед розвинених європейських країн. Частка активів держбанків у банківській системі в 1995 році становила 58%. Для порівняння, у країнах сусідах – у Німеччині – 50%, у Франції – 36%.

Як і в Україні, італійські держбанки мають "слабкість" до кредитування державних і муніципальних організацій. Якщо в структурі кредитного портфеля приватних банків частка кредитів державним інститутам усіх рівнів становить 1,6%, то в держбанків ця частина сягає вже 11 відсотків.

Більш того, виявляється, що банки використовуються для "покупки" голосів виборців. Принаймні, ті банки, політична приналежність керівництва яких до тих або інших політичних партій відома, воліли кредитувати по ставках нижче ринкових саме ті провінції Італії, у яких ці партії одержували відносно більш високу підтримку на виборах 1987, 1992 і 1994 років.

Це свідчить про те, що основна мета держбанків – використовувати кошти всього суспільства для допомоги його частині – чи то цілим верствам чи окремим громадянам.

Ані президентська, ані кабмінівська команди не давали свого бачення розвитку держбанків. Цілком можливо, що його взагалі не існує. А існують лише групи, що прагнуть дістатись годівниці.

Тому в такий історичний момент варто звертати увагу не тільки на політику, але і на фундаментальні речі – наприклад, задуматися над питанням: а чи потрібні державі ці державні банки, якщо за них так активно борються популістські політичні сили?

Чи не краще взагалі мінімізувати присутність держави у фінансовому секторі, щоб ніхто – ні "любі друзі", ні "донецькі" – не мали змоги зловживати?

Олександр Жолудь, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень