Сьогодні уряд декларує „відновлення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку” і зростання державних витрат на підтримку різних галузей економіки. Проте цілком зберігає вкрай неефективні механізми розподілу і використання цих величезних коштів, які забезпечують зростання не стільки виробництва скільки тіньових доходів. Зокрема підтримка селян і шахтарів виродилася у величезне марнотратство.

10 мільярдів заради 1 мільярда

В проекті бюджету 2007 року уряд пропонує збільшити видатки на АПК майже на чверть – до 10,2 млрд грн. (або на 2,04 млрд грн). За прогнозами Кабміну таке „відновлення інноваційно-інвестиційної моделі” дасть приріст сільгосппродукції аж на 3,3%. Зрозуміти добре це чи погано нам допоможуть наступні цифри.

У поточному році сільськогосподарські підприємства (без домашніх господарств, вони, як відомо, бюджетною підтримкою не користуються) мають виробити продукції у фактичних цінах на 36 млрд грн. (оскільки Держкомстат звітує у цінах 2000 року, то цю цифру отримано з урахуванням індексу цін реалізації продукції сільськогосподарськими підприємствами).

Отже, у 2007 році виробництво має збільшитися лише на 1,2 млрд грн. (36 х 3,3%) до 37,2 млрд грн. Виходить, що 10,2 млрд грн витрат на АПК принесуть майже в десятеро (!) меншу віддачу – 1,2 млрд грн. приросту виробництва. Навіть з урахуванням того, що внаслідок інфляції приріст у фактичних цінах 2007 року буде трохи більшим, цей показник залишається вкрай низьким.

До цього можна додати й те, що майже дві третини сільгосппродукції виробляється домашніми господарствами населення, що, як вже говорилося, ніякої бюджетної підтримки не мають. Все це свідчить про низьку ефективність і величезне марнотратство бюджетних коштів. КРУ та Рахункова палата кожного року знаходять безліч порушень та фактів корупції при розподілі державної допомоги сільгоспвиробникам. Зрівнялівка та "індивідуальний підхід" до розподілу бюджетних коштів (коли субсидії отримує не той, хто найкраще працює, а кум, сват, або просто "свій" хлопець) аж ніяк не стимулюють виробництво.

В результаті відсталі „лежачі” господарства можуть утримуватись державою роками, не турбуючись про продуктивність. З іншого боку продуктивність найкращих українських виробників перевищує найгірших у три і більше разів. А якщо врахувати, що рівень заробітної платні визначається саме найгіршими підприємствами (навіщо ж керівникам найкращих платити своїм працівникам більше?), то стане очевидним, що чинна політика консервує бідність селян.

Новий підхід

Українське село потребує значно більших вкладань, але на нових засадах.

По-перше, нам слід запровадити такий механізм, за якого сільгоспвиробнику буде достатньо відповідати певним мінімальним вимогам, щоб отримати інвестицію автоматично і не залежати від можливих зловживань на місцях. Одночасно з цим і відповідальність за отримані кошти теж має зрости.

Треба нарешті припинити розглядати бюджет розвитку як торбу з подарунками. Держава повинна надавати грошову допомогу виключно на ринкових засадах, а ті, хто її отримує, мають нести комерційну відповідальність. В результаті Держава стане ефективним інвестором, який вкладає кошти у господарства, чи надає кредити за такими ж ринковими правилами, як і будь який приватний інвестор.

При цьому можна буде сміливо розпочинати практику застави землі саме з комерційних стосунків селян з державою. Якщо селянин отримає позику з державного бюджету під заставу землі, а потім через недбале господарювання збанкрутує, то ця земля повернеться державі. Це нарешті зрушить з мертвої точки ту політичну патову ситуацію, коли для залучення ресурсів потрібна застава, а використовувати в цій якості землю (інколи єдине, що є в селянина) не можна, бо тоді її захоплять капіталісти.

По-друге, держава має створити такі умови, щоб селяни мали змогу отримувати за свою продукцію повну ціну, наближену до світової. Щоб зиск від експорту мали не тільки спекулянти, а й виробники.

Гарантовані ціни тут повинні відіграти головну роль. Наприклад, держава оголошує, що готова купити, скажімо, зерно за певною пристойною ціною у будь яких обсягах. Це дасть точку відліку для ринку. Селянин буде позбавлений диктату посередника, і знатиме, що певна сума за плоди його праці йому гарантована. Посередник тепер вдовольниться звичайною винагородою за свої зусилля замість сьогоднішніх надприбутків.

Можливо, у цьому випадку держзакупівлі навіть перевищать потрібні державі обсяги, проте ефективність таких ринкових механізмів підтримки села буде значно вищою. Саме тоді у нас буде вироблятись достатньо зерна і для внутрішніх, і для зовнішніх потреб, і не виникатимуть ситуації, коли заради "продовольчої безпеки" уряд починає керувати експортом зерна в ручному режимі.

Вугільна безодня

Все сказане, стосується ще однієї зарегульованої галузі – вугільної. За останні 10 років держава вклала сюди понад 25 млрд грн., а видобуток вугілля зріс за цей час лише на 3,5 млн тон.

До того ж, за даними Держгірнагляду, в Україні смертність шахтарів на 1 млн т вугілля є вищою, ніж в інших країнах. В поточному році вже загинуло ще 78 шахтарів.

Незважаючи на це, у бюджеті наступного року заплановано вгатити у вуглепром ще 5 мільярдів заради 2% зростання і при цьому планується відновити найгірший варіант механізму використання цих коштів.

І все ж таки Україна має всі можливості нарощувати виробництво як в АПК, так і у вуглепромі не на якісь там мізерні відсотки, а у рази.

Це вже було доведено в соціальній сфері коли мінімальна зарплата та інші соціальні виплати одразу зросли майже у 1,5 рази (запорукою цьому було виведення економіки з тіні і відповідне зростання доходів бюджету). Тепер на черзі прорив у виробництві.

Але натомість комуно-олігархічна коаліція поділила державну скарбницю як той циган гуску: комуністам – 10 мільярдів на АПК; олігархам – 5 мільярдів на вугільну промисловість, а народові – "закріплення", тобто заморожування соціальних досягнень.

Володимир РЯБОШЛИК, заступник Міністра економіки у відставці