Чи є інфляція найтяжчим злом?

Поточний міжнародний досвід постпандемічного подолання інфляції свідчить про поступовий перегляд підходів до застосування інструментів для її пригнічення.

Традиційно інфляційна проблематика пов’язується з монетарними ефектами, пов’язаними з додатковим попитом, що живиться кредитною експансією.

Однак нинішня постпандемічна інфляція у всіх країнах світу (включаючи Україну) була переважно викликана факторами з боку витрат.

Немонетарний характер виникнення постпандемічної інфляції, а також загострення проблеми відновлення робочих місць зумовили специфічну реакцію більшості монетарних регуляторів країн світу.

Майже всі центральні банки світу підвищили ключові процентні ставки, однак вони не поспішали встановлювати їх на рівні вище поточної інфляції.

Той факт, що в постпандемічний період інфляція швидко зросла і доволі швидко пішла на спад, спонукає до переосмислення ролі монетарної політики у подоланні цінових шоків пропозиції.

У багатьох країнах поряд з монетарними інструментами запроваджувалися прямі обмеження з боку уряду на ріст цін на окремі категорії товарів, що було достатньо ефективно в умовах пригніченого попиту (зокрема, такий досвід є в Угорщині).

З початку 2022 року інфляція прискорилася у всіх країнах. Однак випереджаюче встановлення центробанками ключових процентних ставок вище рівня поточної зростаючої інфляції відбулося лише в деяких країнах (зокрема в Україні).

У 2023 році найвищий рівень реально позитивних (ex-post) ключових процентних ставок спостерігався в Україні (+9,1% в середньому за рік), Бразилії (+8,6%), Вірменії (+8,4%) та Грузії (+8%). Найбільш "монетарно обережними" були Сербія (-5,9%), Швеція (-4,8%), Польща (-4,8%), Угорщина (-4%), Молдова (-3,9%).

У лютому 2024 року найбільш тривалий період реально позитивних процентних ставок зафіксований у Вірменії (25 місяців), Бразилії (21 місяць), Україні (20 місяців), Уругваї (19 місяців) та Грузії (18 місяців).

Однак у більшості сусідніх з Україною країн ЄС ключові процентні ставки так і залишилися реально негативними. У Румунії процентні ставки стали реально позитивними лише три місяці тому, в Угорщині – лише пʼять місяців тому.

Не прослідковується залежності між застосуванням центральними банками нетрадиційної монетарної політики ("друку грошей") та виникненням проблем з подальшим подоланням інфляції.

Наприклад, в Угорщині та Польщі під час ковід-кризи центральні банки вдавалися до заходів монетарної підтримки економіки та державних фінансів: викуповували державні та приватні облігації. Однак інфляційна динаміка в цих країнах не відрізнялася від інших країн ЄС. У грудні 2023 року річна інфляція в Угорщині становила 5,5%, у Польщі – 6,2%, Чехії – 6,9% (найвищий рівень серед країн ЄС).

При цьому в Чехії та Польщі ключові ставки протягом періоду постпандемічного відновлення перебували нижче рівня інфляції. В Угорщині ключова ставка стала реально позитивною лише наприкінці 2023 року, коли інфляція стрімко впала.

Для ефективного застосування монетарних інструментів, спрямованих на подолання інфляції, важливе значення також має рівень розвитку трансмісійних каналів монетарної політики.

Україні ще слід попрацювати, щоб її кредитний ринок, фондовий ринок та ринок заощаджень могли відігравати помітну роль у передаванні імпульсів ключової процентної ставки до реальних товарних ринків, де формується інфляція.

Інфляція – важливий, але не єдиний показник економічного добробуту. Так, за 20 років ціни в Туреччині зросли в 44 рази. За цей же період країна побудувала диверсифіковану економіку та забезпечила приріст ВВП на душу населення в постійних доларах у 2,5 разу: з 6 тис дол до 14 тис дол. Не так уже й погано живуть громадяни Туреччини, як про це розповідають деякі економічні аналітики.

Нобелівський лауреат Дж. Стігліц писав, що зосередженість центробанків на інфляції спирається на три сумнівні гіпотези: інфляція – найтяжче зло; підтримка низької і стабільної інфляції – необхідна і майже достатня умова для підтримки високого і стабільного реального зростання; від низької інфляції виграють усі.

Стандартні економічні моделі пояснюють доцільність підтримання інфляції на низькому рівні загальною вигодою для всіх, але, на думку Стігліца, висновки з цих моделей хибні, оскільки в моделях не враховується фактор нерівності.

Основні отримувачі процентного доходу – це найбагатші прошарки населення, а не робітники. Таким чином, у періоди жорсткої процентної політики найбагатші отримують вищі процентні доходи, а найбідніші можуть втратити роботу.

Стігліц пояснює: якщо безробітного, який не має роботи кілька років, запитати, чому б він віддав перевагу – зниженню зарплати на кілька відсотків чи продовженню стану безробіття, він обрав би роботу і навіть з нижчою зарплатою.

Плата, яку стягує з робітників безробіття, надвисока. Крім того, її важко зменшити. Для більшості членів суспільства краще мати якусь роботу (оплата за яку може реально зменшитися на кілька відсотків), ніж не мати ніякої роботи.

Стігліц аргументує необхідність відходу від надмірного зосередження економічної політики на інфляції та пропонує перейти до більш збалансованого фокусу на безробітті, економічному зростанні й фінансовій стабільності. Також Стігліц вважає, що сучасні центральні банки повинні бути більш підзвітними суспільству.

Висновок: не слід абсолютизувати інфляцію як універсальний індикатор економічного добробуту.

Поточний світовий досвід свідчить про домінування виваженого підходу до застосування монетарних інструментів приборкання інфляції, особливо в умовах кволого економічно зростання і слабкого розвитку каналів монетарної трансмісії.

Позитивно реальне значення процентної ставки означає, що певна частина "реального" ВВП буде перерозподілятися фінансовим посередникам. Якщо економіка країни динамічно зростає, то таку плату економіка може витримати. Якщо ж економічне зростання слабке або відсутнє, то монетарні інструменти будуть завдавати більше шкоди, аніж давати контрінфляційний ефект.

Інфляція понад усе – не той девіз, що потрібен Україні. Збільшення виробництва і кількості робочих місць – ось наш девіз у системі державного регулювання економіки. Саме довкола цієї проблеми повинні згуртуватися політики, експерти та підприємці. Особливо в умовах війни на виснаження ресурсів, нав’язаної ворогом, нестабільності і недостатності міжнародної допомоги.