Бізнес як зброя. Кейс металургії

Коли саме розпочалася російська агресія? Чи є точкою відліку анексія Криму навесні 2014? Або початком треба вважати т. зв. "Харківські угоди" від квітня 2010, що забезпечили "законне" перебування на території України військового угрупування держави-агресора? 

Чи все ж перша стратегічна атака відбулася наприкінці 2004 – початку 2005, коли Кремль наполегливо підштовхував свого ставленика Януковича до пролиття української крові на "Помаранчевому майдані", одночасно намагаючись створити проросійську сепаратистську "південно-східну автономну республіку"?

Насправді, все перелічене є тільки хвилями того штурму, який росія розпочала майже одночасно із розпадом СРСР. Багато років ми суб’єктивно фокусувалися на окремих подіях, які бачили на власні очі, залишаючи поза увагою надважливі тектонічні процеси, що відбувалися потай від українського суспільства (щодо вітчизняних можновладців і керівників українських спецслужб того часу – тема для окремих досліджень чи кримінальних проваджень).

Мова – про економічний базис України та сотні стратегічних підприємств, які з середини 90-х років минулого сторіччя стали мішенню для російського хижака. Після початку відкритої збройної агресії РФ завдяки численним журналістським розслідуванням, гіперактивізації СБУ та інших правоохоронних органів "раптом" виявилося, що за 30 років нашої Незалежності важлива частина вітчизняного оборонно-промислового комплексу не тільки опинилася у власності російського олігархату та підконтрольних Кремлю українських "агентів" від бізнесу, але і десятиліттями працювала на зміцнення Росії: вертольоти та двигуни від "Мотор Січ"  Богуслаєва, титанова сировина від "імперії" Фірташа, нафтогазовий бізнес путінського кума Медведчука та інші. 

Ретроспективно, завдяки публікаціям українських фахівців-експертів, складається цілісна картина російської економічної агресії, яка розпочалася задовго до збройного нападу, "Харківських угод" та "Помаранчевого майдану". 

Ці тенденції яскраво видно на прикладі стратегічних підприємств, які починаючи з 1997 року періодично визначались постановами Кабінету Міністрів України.

У різні роки за період 1997-2021 років близько 1500 підприємств мали статус стратегічних для економіки і безпеки України. Природньо, сам статус за визначенням свідчив, що це були діючі підприємства, які пережили труднощі перехідних процесів в економіці і зберегли при цьому свій економічний потенціал.

Але на 2021 рік у статусі діючих, з 1530 підприємств залишилось 879. Решта ліквідовані (337 підприємств) або знаходяться в стадії банкрутства.

Таким чином втрати стратегічних підприємств досягли 42% від їх початкової чисельності.

І цей колапс економіки України відбувався на тлі складного, але успішного розвитку економік країн-сусідів, стартові позиції яких на початок переходу до ринкової економіки були набагато нижчі.

Найбільших втрат зазнали стратегічні підприємства переробної промисловості (50% втрачених підприємств), добувної промисловості (47%) та галузь наукової та технічної діяльності (близько 35%). 

Внаслідок цих процесів Україна позбавлялась можливості отримувати значні прибутки шляхом виготовлення кінцевої продукції з високою доданою вартістю. Ліквідація науково-виробничих підприємств і об’єднань формувала гарантоване відставання від розвитку передових технологій. 

Економіка країни перетворювалась у сировинний додаток світової економіки. 

Ці зміни не були спонтанними. І хоча в деяких випадках, природньо, мали місце виключно жадоба місцевих керівників різного рівня, фатальні прорахунки менеджменту чи безнадійна технологічна відсталість виробництва (хоч це маловірогідно для підприємств, які визнані стратегічними). Але в цілому таких катастрофічних втрат економіка України зазнала в результаті проведення рф широкомасштабних гібридних операцій в економічній сфері.

На підставі аналізу цих процесів, можемо констатувати, що РФ розпочала системні дії щодо взяття під контроль, зупинки або ліквідації стратегічних підприємств провідних галузей економіки України з кінця ХХ століття. Спочатку Росія інвестувала у ключові українські підприємства, встановлювала над ними контроль, а потім їх штучно зупиняла чи ліквідовувала.

Цей процес нерідко супроводжувався нелогічними з точки зору ведення бізнесу явищами – зменшенням обсягу виробництва, скороченням номенклатури виробів, закриттям певних ланок/цехів підприємства. Залишалося тільки ті потужності, які забезпечували росію дефіцитною для неї продукцією. 

Тобто новий "корозійний" власник юридично і фізично працюючого українського підприємства штучно гальмував його розвиток та зростання прибутку, а в подальшому зупиняв успішно працюючі до цього підприємства (часто після цього фізично знищував обладнання). Таким чином підривався економічний потенціал держави. 

А для суспільства, яке спостерігало цей процес на прикладах окремо взятих підприємств, завжди знаходились "аргументовані пояснення". Для прикладу згадайте, як нас переконували в неможливості нашого існування без російських енергоносіїв, завищені ціни на які ведуть до здорожчення нашої продукції, вона стає не конкурентною, її виробництво припиняється.

Якщо підприємства через певні обставини відігравали ключову роль для економіки рф, вони переорієнтовувалися виключно на роботу в інтересах росії. Знищення таких підприємств лише відкладалося в часі.

Всі дії агресора відбуваються планово, на підставі оцінки економіки країни, проти якої плануються агресивні дії і проводиться ці дії не спонтанно, а в формі гібридних операцій. Вони направлені перш за все на встановлення контролю/руйнування ключових галузей економіки.

Мета абсолютно зрозуміла – "удар" по "бюджетоутворюючих" галузях призводить до фактично колапсу економіки країни та її загального послаблення, а також разом з іншими факторами створює передумови знищення держави як незалежного геополітичного суб'єкта. 

Природно, що російська сторона на початковому етапі гібридної війни проти України проводила аналітичні розрахунки з планування головних "ударів" по українській економіці. 

Яскравим прикладом російської економічної агресії (яка поєднувалась з політичною, інформаційною, а на фінішному етапі – з військовою) являють собою операції із захоплення контролю над металургійною галуззю промисловості України з метою її подальшого знищення. 

За даними Інституту економіки та прогнозування НАН України, у 2007 році металургійна галузь, у якій було задіяно близько 13% працездатного населення, виробляла більше ніж 10% промислової продукції країни, забезпечуючи тим самим 5,8% ВВП та близько 42% валютних надходжень у країну. 

Для порівняння, цього ж року агропромисловий комплекс України, виробляючи близько 7% продукції, забезпечував 6,5% ВВП і лише 5% експорту.

Водночас, з 1997 року із 35 українських стратегічних металургійних підприємств на сьогодні ліквідовано 4, знаходяться у стадії банкрутства 10. 

Працюючими залишається 21, з яких лише 15 діють на підконтрольній Україні території.

При цьому, якщо врахувати тільки ці 15 підприємств, то 3 з них повністю або частково, прямо або приховано контролюють російські структури, а Україна, зважаючи на це, зберігає контроль тільки над 12 металургійними підприємствами, що мають статус стратегічних. 

Це всього близько 30% від загальної кількості таких підприємств у недавньому минулому. Втрати катастрофічні - близько 70% (!). І це без урахування можливого прихованого контролю РФ над тими, що залишилися.

Частина металургійних комбінатів повністю фізично зруйнована під час відкритої агресії РФ. Абсолютні цифри падіння виробництва чавуну і сталі в Україні мають гнітючий вигляд.

Виробництво чавуну впало з 35,65 млн т. у 1992 році до 6,4 млн т. у 2022 році, що становить 18%.

Ще більш значними є втрати виробництва сталі, яке з 43 млн т. 2007 року впало до 6 млн т. 2022 року, що становить 14%.

На першому етапі захоплення контролю над галуззю здійснювалось переважно шляхом корозійних інвестицій (перший напрямок). 

Водночас металургія, як прибуткова галузь, була об'єктом зацікавленості й українських фінансово-промислових груп. З одного боку, це були конкуренти російським структурам під час приватизації, з іншого - потенційний об'єкт впливу російських спецслужб, які могли штучно створювати проблему українським підприємствам із подальшим її "розв'язанням" із використанням фінансових, зокрема корупційних інструментів (другий напрямок).

Росія багато років абсолютно вільно та безкарно використовувала і перший, і другий тактичні прийоми взяття під свій контроль українських металургійних підприємств, щедро підкріплюючи свої дії корупційною складовою впливу.

І цей процес продовжується. В умовах відкритої агресії, дії росії не обмежуються лише військовими діями. Будь-яка війна включає в себе протиборство в політичній, економічній, інформаційній та воєнній сферах. 

І приховані гібридні операції продовжуються поряд з військовими. Більше того, не маючи шансів виграти війну воєнним шляхом, роль проведення гібридних операцій за іншими операційними лініями буде зростати. Важливо вивчити їх закономірності, що дасть можливість виявляти їх на початковому етапі і ефективно протидіяти до того, як настали катастрофічні і незворотні наслідки.

У цьому напрямку є певні успіхи. В умовах, коли під загрозою захоплення росією опинилась одна з останніх перлин української металургії – "Запоріжсталь", накладенням санкцій на активи, які вже приховано захопила росія, процес поглинання комбіната призупинений. На черзі новий, непростий, але потрібний рішучий крок – повернення законним шляхом цих активів у власність держави.

Сьогодні далеко не всі російські гібридні активи в економіці України вийшли з тіні. 

Потрібна робота над помилками, розробка і практичне впровадження запобіжників на майбутнє. 

Потрібне вивчення закономірностей цих процесів. А вони є. Частина операцій проводиться, так би мовити, просто під копірку. Потрібні зміни в законодавство і підзаконні регуляторні акти для законодавчого і нормативного закріплення способів протидії прихованим гібридним операціям, які маскуються під ознаки бізнес-процесів. 

Потрібні не тільки санкції, але і судові рішення щодо повернення вже захоплених активів. І це, напевно, найтяжча ланка роботи в цьому ланцюжку. І безумовно потрібні судові рішення щодо притягнення до відповідальності осіб, що сприяли, а часто і продовжують сприяти, успішному проведенню агресором гібридних операцій. Без цих дій нам гібридну агресію не зупинити. 

Героїчна боротьба наших бійців на фронті вимагає перемог в тилу.

Співавтор: Ігор Гуськов, кандидат юридичних наук