Кадровий голод в країні: понад 2 мільйони людей з інвалідністю в режимі очікування

Знайти кваліфікованого працівника сьогодні – це неабиякий виклик для роботодавців у будь-якій ніші. Значна частина вчорашних програмістів, юристів, бухгалтерів, сьогодні зі зброєю у руках захищає нашу країну. 

Ще частина через нестабільну соціально-економічну ситуацію обрала будувати своє майбутнє за кордоном. 

Про брак кваліфікованої робочої сили свідчать, зокрема, результати дослідження "Майбутнє української робочої сили" від "Центру прикладних досліджень".

Звідки поповнювати кадрові резерви? Де шукати нові таланти? І хто має відбудовувати різноманітні галузі? В Україні є люди, які могли б значно зменшити рівень кадрового голоду. І це люди з інвалідністю. 

Наразі в Україні працює лише 17% людей з інвалідністю. Це означає, що приблизно 2 мільйони людей з інвалідністю не залучені до роботи. І це дані до війни. 

Якщо ми дивимось на міжнародну практику, ​​ то у країнах Європейського союзу 51,3% активних людей з інвалідністю працездатного віку мають оплачувану роботу. Водночас у ЄС не гордяться цим показником, а постійно наголошують, що він може бути значно більшим. 

Як так сталось, що ми далеко позаду європейських держав? Як так сталось, що ми відчуваємо критичний брак кваліфікованих працівників, та водночас сотні тисяч людей не мають доступу до ринку праці та змушені розраховувати на державні виплати та гуманітарну допомогу? 

На практиці, людина, яка втратила здоровʼя через різні причини, не має опції працювати декілька годин на тиждень, як це часто є країнах Європи. Не можна звинувачувати бізнес, що такі умови не створені, бо це бізнес – тут свої цілі і правила гри. А ось з боку держави немає механізмів стимулювання, які б дозволили працевлаштувати людей з інвалідністю. 

Великою мірою – це проблема законодавства. Візьмімо до уваги хоча б той факт, що наразі ми маємо кодекс законів про працю, який прийнятий 1971 року та абсолютно не відповідає викликам сучасності. 

Зараз система штрафних санкцій за недотримання квотування щодо кількості працевлаштованих людей з інвалідністю не працює в повній мірі. Квотування існує лише в контексті штрафів, і немає поєднання із законодавчими стимулами.

Спеціалізовані підприємства, які мають обов'язок забезпечувати права людей з інвалідністю на гідне життя і працю, часто мають ознаки сегрегованих підприємств і не виконують ці обов'язки. 

У нас відсутні стимули для роботодавців на відкритому ринку праці. Немає і ефективних державних та місцевих програм, спрямованих на допомогу працевлаштуванню людей з інвалідністю на вільному ринку праці. 

Донедавна не працював належним чином і механізм компенсації за пристосування робочих місць. Проте ця проблема вже частково вирішується – наприкінці серпня Уряд запровадив програму, за якою роботодавець, що працевлаштував людину з інвалідністю та підготував для неї робоче місце, має можливість отримати компенсацію вартості облаштування такого місця. 

Є й причини поза межами законодавчого поля. Це перш за все упередження щодо людей з інвалідністю. Існує поширений стереотип, що люди з інвалідністю не можуть працювати або не можуть бути продуктивними членами суспільства. 

Цей упереджений погляд може стати перешкодою для доступу до робочих місць і може призвести до дискримінації на ринку праці. З іншого боку, деякі роботодавці можуть відкидати можливість співпраці з людьми з інвалідністю, вважаючи, що це призведе до додаткових труднощів або витрат. 

Тут потрібне комплексне рішення, як базуватиметься на зміні ставлення до інвалідності. Нам важливо перейти від благодійного підходу до правозахисного. Зараз, коли ми як суспільство послуговуємось благодійною моделлю, ми розцінюємо людей з інвалідністю як менш повноцінних, яких треба пожаліти, підтримати, дати допомогу… 

Правозахисний підхід натомість означає, що людина з інвалідністю має спектр прав на рівні з іншими, які мають бути забезпечені незалежно від її стану здоров’я: на працю, на відпочинок тощо.

Зараз у нас є унікальна можливість змінити ситуацію, оскільки маємо два великих процеси. Перший – це відбудова, а другий – наближення законодавства до законодавства ЄС.

Наразі робота у цій сфері почалася. Першим кроком є прийняття у першому читанні законопроєкту щодо стимулювання працевлаштування людей з інвалідністю. Він допоможе:

• Забезпечити супровід людини з інвалідністю на новому робочому місці
• Дозволить змінити процедуру отримати компенсації за облаштування робочого місця
• Розширить можливість для бізнесу варіативність як вони можуть забезпечити працевлаштування людей з інвалідністю: працевлаштувати людину з інвалідністю або купити продукти в підприємств, які в більшості працевлаштовують людей з інвалідністю.
• Людина з інвалідністю, яка реєструється як підприємець, зможе залучити кошти на переобладнання місця роботи. 

Однак є ще чимало законодавчих прогалин, що згадані вище і не тільки, які потребують доопрацювання. Окрім того, є великий запит на підвищення рівня доступності навчання у школах та університетах – це важливе підґрунтя для подальших змін. 

Доступними для людей з інвалідністю мають стати і курси з перекваліфікації. Ще один важливий елемент – інформаційні кампанії з підвищення обізнаності щодо того, що інвалідність – це не вирок, якщо наші міста й села будуть доступними, люди з інвалідністю можуть жити звичайним життям. 

А поки над адвокацією системних змін ми з громадським сектором активно працюємо, кожен роботодавець може зробити крок на зустріч вирішенню проблем – зазначаючи, що вакансії відкриті для людей з інвалідністю та розглядаючи людей з певними порушеннями здоров’я на рівні з іншими кандидатами.