Приватизація чи прихватизація. Який шлях обере Україна
Десь двадцять років тому в одній сусідній країні влада розпочала націоналізацію найбільшої приватної нафтової компанії під приводом боротьби з ухиленням від сплати податків та деолігархізації політичних опонентів.
Колишнього власника компанії запроторили до в’язниці, а на базі його компанії постав державний нафтовий гігант. За деякий час керівник цієї державної компанії став щасливим власником гігантської яхти.
Так на росії стало непопулярним бути бізнесменом, далеким від влади, зате стало популярним бути простим генеральним директором державної компанії. Керівники державних компаній стали новими олігархами, які за потурання центральної влади поводять себе в компаніях як повноцінні власники.
Концентрація економічного потенціалу в державних руках фактично підсилювала узурпацію влади в країні. Від агресивних дій цієї влади постраждали Грузія та Україна. Врешті-решт, ця країна випала з порядку денного цивілізованого світу та має за щастя рахуватися сировинним додатком економічно сильнішого південного сусіда. В цій державі стало неможливим нормальне життя, а отже у неї немає майбутнього.
На жаль, ситуація з державним сектором в Україні не є кращою. Ще у 2010 році фахівці ЄБРР оцінювали частку держсектору в українському ВВП у 30%, проти 25% в нашого північного сусіда.
Очевидно, з тих пір частка держави в економіці лише зросла, і почалося це зростання ще у 2021 році, коли державі було передано в управління Мотор-Січ, Запорізький титано-магнієвий комбінат та Добропіллявугілля. У 2022-2023 році до цього списку почали додаватися нафтогазові та машинобудівні активи українських олігархів та активи, що пов'язані з російським бізнесом.
Таким чином, вже можна говорити про те, що частка державного сектору в нашій економіці невпинно прямує до 50%, і це робить нас однією із найбільш задержавлених економік у світі. Можливо, під час повномасштабної війни це не так погано, але після нашої перемоги така концентрація держави в економіці стане великою перепоною для нашого розвитку.
Бо суттєво зростають спокуси чиновників покерувати економікою чи підприємствами в ручному режимі. Інвестиції таких підприємств будуть робитися не стільки з метою збільшити чи покращити виробничі потужності та створити нові робочі місця, скільки із розрахунку "освоїти" кошти задля персонального збагачення усіх причетних.
Від таких спокус буде дедалі важче відмовитися, тож ризики корупції будуть зростати в геометричній прогресії. Як результат, матимемо нову хвилю розчарувань західних інвесторів, скорочення інвестицій, стагнацію в економіці. Економічний пиріг ставатиме все меншим, і все менше місця в ньому буде залишатися приватному сектору, який буде активніше витіснятися звідусіль державними монополіями.
Щоб запобігти такому сценарію, нам вже зараз потрібно активно думати над планом майбутньої приватизації. Так, з огляду на розмір державного сектору в економіці, нас повинна чекати нова хвиля великої приватизації, схожа за розміром на приватизацію 1990х та 2000х.
Але вона повинна стати якісно новою, помилки тієї приватизації, яку в народі називають "прихватизацією", ми не повинні повторювати. В сухому залишку, ключова особливість тієї "приватизації" полягала в тому, що в ній майже не брали участь західні інвестори. І це нас сильно відрізняє від наших західних сусідів, де саме прихід потужного іноземного капіталу в економіку через приватизацію був однією із рушійних сил їх економічного розвитку.
У нас же за всю тридцятирічну історію приватизації, із 34 компаній, від продажу яких державний бюджет отримав від 30 мільйонів доларів, 27 було придбано українськими "інвесторами", і ще 5 – російськими. Очевидно, що з такими показниками, ми ніяк не могли розраховувати на економічний чи технологічний прорив.
Те, що Україна зараз перебуває у фокусі західних медіа та урядів, дає нам шанс, що інтерес до нашої країни залишатиметься і після нашої перемоги. Але для того, щоб цей інтерес переріс в реальний результат у вигляді інвестицій, нам потрібно працювати вже зараз.
Вже зараз активно готувати підприємства до приватизації за високими стандартами та активно працювати над лікуванням нашого основного недоліку – незадовільного інвестиційного клімату. Створювати прозорі правила гри в усіх сегментах економіки, забезпечувати невтручання уряду в бізнесові процеси, і найголовніше – працювати над забезпеченням верховенства права за західними стандартами.
Бо якщо ми нічого не запропонуємо потенційним інвесторам одразу після того, як у нас покращиться безпекова ситуація, якщо ми триматимемо більшість економіки в державних руках, ми проспимо свій шанс.
І іншого такого шансу можемо вже не дочекатися. Тоді ми просто перетворимося на ще одну олігархічну недо-демократію із зарегульованою економікою та великою кількістю неефективних державних монополій. Державу без майбутнього.