Яким має бути новий закон про ветеранську політику
Сьогодні наші військові боронять нас, ризикуючи власним життям і здоров'ям. Тому важливо і справедливо надати їм ефективну державну підтримку, коли вони її потребують.
На жаль, поточне законодавство щодо ветеранської політики не дає можливості державі цього сьогодні зробити.
Чинний основний закон, що регулює ветеранські відносини - це закон "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Ухвалений ще у 1993 році, він розроблявся під потреби ветеранів Другої світової війни, воїнів-інтернаціоналістів, "афганців", й готувався у "голодні" 1990-ті, коли єдине, що могла зробити держава - це дозволити комусь за щось не платити.
На сьогодні значній кількості з цих людей вже 75+ років. З 2014 року з початку вторгнення російської федерації в Україну в нашій країні налічувалось близько 400 тис. ветеранів, з яких понад 80 тис. - ветерани Другої світової війни, близько 70 тис. - воїни інтернаціоналісти, близько 12 тис. - "афганці".
Наші ж нинішні ветерани мають інший вік (це здебільшого молоді люди - віком до 30, 40, інколи - до 50 років). А відтак - мають й принципово інші потреби, ніж ті ветерани, для яких писався чинний закон.
Після повернення з фронту, більшості з них потрібна не "спокійна" пенсія, а підтримка у поверненні до повноцінного економічно незалежного цивільного життя.
Крім того, кожен з наших нинішніх ветеранів повертається (чи буде повертатися з фронту) зі своїми персональними проблемами і життєвою ситуацією. Хтось має сімʼю, житло і збережене робоче місце, але на війні був поранений, отримав інвалідність - і йому передусім потрібна допомога в фізичній, психологічній реабілітації; в сучасному протезуванні і адаптації житла і робочого місця до нових фізичних умов.
Хтось - навпаки, збереже здоровʼя, але не матиме роботи, а в когось на тимчасово окупованій території залишиться зруйноване житло, і йому потрібна буде допомога у тому, аби знайти роботу, чи пройти перекваліфікацію.
Але чинний закон не дає можливості надати нашим нинішнім ветеранам ту підтримку, яку вони потребують. Адже все, що пропонує цей закон ветеранам - це лише набір різноманітних пільг, але більшість з яких або морально застаріла (як пільга на позачергове встановлення стаціонарного телефону), або ж фінансово не забезпечені і не працюють.
Наприклад, сумнозвісні пільги на проїзд ветеранів у міському чи міжміському транспорті. Всі знають, як часто українські перевізники відмовляють ветеранам у проїзді - бо в місцевих бюджетів немає достатньо коштів, аби оплачувати пільговий проїзд для всіх.
Адже право на пільговий проїзд мають не лише ветерани, але й всі пенсіонери, особи з інвалідністю, чорнобильці - і багато інших категорій громадян. Разом 10,7 млн осіб. Виходить, що замість "подяки" для ветеранів, ця пільга стає скоріше приводом для зневаги.
Так само, діюче законодавство не дозволяє забезпечити ефективну систему надання статусу УБД, - оскільки процедура надання цього статусу привʼязана до отримання купи паперових довідок у розрізнених комісій при різних міністерствах.
Нарешті, сьогодні в законі рівень підтримки ветеранів майже не відрізняється для людини, яка тривалий час служила на передовій, та для того, хто колись був у відрядженні на фронті день-два і міг навіть не приймати участь безпосередньо у бойових діях.
Це не тільки робить "зрівнялівку" у визнанні статусу чи бойових заслуг ветерана, але і унеможливлює ефективну систему соціальної підтримки ветеранів.
Оцінку чинному закону дає саме суспільство і нинішні ветерани. Сьогодні всі говорять про те, як складно отримати статус УБД; про те, що пільги не працюють; що житлові черги, передбачені в законодавстві, морально застарілі.
Військовослужбовці місяцями очікують надання їм статусу УБД, не можуть отримати якісну реабілітацію. Не можуть зрозуміти, до кого йти, коли їм потрібна підтримка.
При цьому ми не можемо просто скасувати чи суттєво переписати чинний закон "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" - адже до пільг, передбачених у ньому, вже звикли 400+ тис ветеранів, які отримали статус з 2014 року.
Крім того, будь-який перегляд законодавства в соціальній сфері традиційно приводить нас в ту саму точку: зміни до нього врешті решт скасовуються Конституційним судом (і це - питання для окремої складної дискусії із суспільством).
Тому критично важливим завданням для нас, як для країни, є не просто технічно поправити окремі норми існуючого законодавства для ветеранів - а напрацювати системні зміни до законодавства, які комплексно будуть вирішувати зазначені проблеми.
Проблема вже не просто нагальна, а наболіла. Російська агресія проти України триває вже 10 років. Але нового, якісного законопроєкту, який би закладав новий, адресний підхід до потреб ветеранів, до цього часу так ніхто і не запропонував.
Саме тому днями група народних депутатів України розробила проєкт закону "Про внесення змін до ЗУ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" щодо впорядкування процедури надання статусів (їх категорій) ветеранам" (реєстр.№ 9637 від 21.08.23).
Що робить цей законопроєкт?
1. Забезпечує часткову автоматизацію надання статусу учасника бойових дій (УБД). Не військовослужбовці і не ветерани мають збирати довідки - а вся інформація, необхідна для призначення статусів, має бути отримана з державних реєстрів.
2. Визначає новий статус для нової генерації ветеранів - Захисників і Захисниць. Це є дуже важливим для того, щоб на законодавчому рівні надати нашим нинішнім ветеранам актуальний пакет підтримки від держави, не скасовуючи при цьому вже звичний закон для тих ветеранів, яким сьогодні 80+.
При цьому, проєкт закону дає можливість кожному ветерану російсько-української війни обирати, який статус він хоче мати - УБД, чи Захисників і Захисниць (і відповідно, на яке законодавство щодо соціальної підтримки мати право).
3. Передбачає, що підтримка нової генерації ветеранів (Захисників і Захисниць) має залежати від потреб конкретного ветерана і його родини. І полягати не тільки в наданні пільг - але в значно ширшому обсязі дієвих програм з боку держави за багатьма напрямами: фізична реабілітація і протезування; допомога в пошуку роботи, програми перенавчання; пільгові іпотечні кредити для придбання житла; психологічна підтримку ветерана і його родини; допомога в адаптації в громаді, на новому робочому місці (якщо ветеран отримав інвалідність) і тд.
4. Виходить з принципу, що ми, як держава і як суспільство, не маємо права пообіцяти ветеранам те, що потім не зможемо реалізувати чи фінансово реалізувати.
5. Пропонує визнати, що для нас важливий внесок абсолютно кожного ветерана у захист територіальної цілісності нашої країни - незалежно від того, чи він був на передовій один день, чи рік.
Однак з точки зору справедливості, не можна застосовувати рівнозначну підтримку для всіх ветеранів з боку держави, державна підтримка має надаватись в залежності від внеску кожного військовослужбовця, а потім – ветерана, у захист незалежності та територіальної цілісності нашої країни, і звичайно, залежно від потреб самого ветерана.
Саме такий пакетний підхід до підтримки своїх ветеранів практикують розвинені країни. Наприклад, Сполучені Штати визначають 8 категорій (чи пріоритетних груп) ветеранів.
Належність до них в США визначається тим, якою є військова звитяга ветерана; чи отримав він, внаслідок участі у бойових діях, інвалідність (і якщо так - наскільки серйозну); яким є рівень доходу ветерана та чи має він медичне страхування. І визначає, що найпершим пріоритетом для Уряду США є підтримка тих ветеранів, які отримали інвалідність під час несення служби.
Уряди Австралії та Канади також мають матрицю допомог для ветеранів, залежно від того, чи мають вони інвалідність, персональної життєвої ситуації, сімейного стану, рівня доходу тощо.
Цей підхід дозволяє пріоритизувати дії держави у підтримці для ветеранів - і допомагати тим, кому це потрібно, тоді, коли це потрібно, і в спосіб, який потрібен конкретному ветерану.
Звичайно, ідеальних законопроєктів не існує. В рамках парламентських процедур, текст законопроєкту до другого читання потрібно доопрацьовувати з широким колом експертів, з громадськістю, Генеральним штабом, Міноборони, профільними органами влади тощо.
Але нам, нарешті, необхідно змінити саму філософію ветеранської політики. Більше не відкладаючи це на "потім".
Держава та суспільство має продемонструвати повагу і подяку ветеранам за їхній внесок у майбутню перемогу над ворогом.