Танковий брухт. Чому гальмують інвестиції у переплавку знищеної бронетехніки
На початку 90-х із країн Варшавського договору до України завезли кілька сотень танків. Значну частину вивантажили просто неба на столичній Рембазі.
Їхній технічний стан не перевіряли, документів щодо передачі на баланс чи зберігання не укладали. Формально бойова техніка належала Міноборони, а насправді – була натурою для екстремальних фотосесій і здобиччю "канібалів" з Київського бронетанкового заводу.
Там з неї знімали вузли і обладнання для танків, що експортувалися до африканських країн. Звісна річ, задовго до початку агресії РФ уся ця техніка була непридатною для використання.
Наразі в Україні розгортається "сіквел" тієї історії. Ризикуємо накопичити нову "колекцію" розукомплектованої необлікованої бронетехніки.
Наразі вже маємо колосальну кількість спалених на фронті російських машин, які держава не готова ані утилізувати, ані переробити. Станом на травень наші воїни знищили близько 20 тисяч ворожих танків, бойових броньованих машин та військових автомобілів.
На жаль, і самі ми позбулися значної кількості аналогічної техніки. Увесь цей обсяг складає сотні тисяч тонн брухту чорних та кольорових металів. Зустрічається й брухт, що містить дорогоцінні метали.
Також це – екологічна загроза, з огляду на забрудненість металу залишками вибухових речовин, органічних відходів, дизпалива і технічних рідин.
Очевидно, що цей військовий мотлох потребує переробки та утилізації. Однак, наразі ці процеси недоступні ані для державних, ані приватних підприємств.
Причина – в Україні відсутня політика поводження з відходами війни. Тож національний ОПК позбавлений можливості отримати цінну сировину, держава – інвестиції та інновації ОПК, а суспільство – безпечну екологію.
На законодавчому рівні ситуацію з обігом військового металобрухту врегульовано фрагментарно та недолуго. За оцінками галузевих асоціацій, у Мінстратегпромі та Міноборони не виявляють достатньої уваги цьому напряму.
А зусиль самих асоціацій замало, аби запровадити процеси системної переробки й утилізації знищеної військової техніки. Іноземні компанії, що пропонують досвід і технології з переробки та виготовлення актуальної для ЗСУ продукції (бронепластини, плити для укріплення техніки, амортизаційні решітки тощо) ігноруються.
Збір і переробка знищеної військової техніки в металобрухт – технологічно непростий і витратний процес. Він значно складніший і дорожчий за поводження з усіма іншими видами таких відходів.
Адже для перетворення танку на товарний металобрухт необхідно здійснити низку вартісних та технологічно складних операцій.
Зокрема, обстежити кожний об’єкт на вибухонебезпечність, санітарно його обробити, перемістити із застосуванням спецтехніки з поля бою на місце зберігання, забезпечити огляд відповідальними службами, здійснити багатоетапну порізку, аналіз хімічного складу металу та сортування.
Треба також мати спеціальне обладнання і кваліфікований персонал. Істотно впливає на вартість логістика, адже техніка здебільшого перебуває на місцевості, віддаленій від доріг і населених пунктів. З урахуванням цих чинників витрати на виготовлення часто перевищують його ринкову ціну.
Варто врахувати, що бронетехніка на 80% складається з високолегованих марок сталі. Вони через низку специфічних властивостей не використовуються у "великій" металургії.
До повномасштабного вторгнення рф в Україні "бронетанковий" брухт плавили в обмеженій кількості на одному металургійному підприємстві та кількох малих ливарних заводах.
Наразі там не мають потреби в такій сировині. Цей фактор максимально звужує коло українських суб’єктів, зацікавлених у такому проєкті.
Можемо розраховувати на дві зацікавлені сторони процесу: державу і зовнішніх інвесторів. Обидва варіанти викликають наразі чимало запитань. Є сумніви у спроможності держави забезпечити достатні бюджетні витрати, що вимірюються мільярдами гривень.
Тому від уряду доцільніше очікувати стимулювання інвестиційних проєктів за рахунок законодавчого і регулятивного унормування супутніх процесів.
Єдиним дієвим варіантом виглядає залучення міжнародних компаній, із відповідними технологіями, досвідом і готовністю ризикнути власними грошима. Але і там поки не поспішають.
Нещодавно спілкувався з кількома європейськими інвесторами щодо організації виробництва з переробки нашого військового брухту. Ідеться саме про створення підприємства в Україні, оскільки експорт військового брухту наразі заборонений.
Партнери усвідомлюють, що Україна є і довгий час буде найбільшим у світі постачальником військового брухту. За оцінками асоціації "УаВтормет", станом на початок квітня 2023-го підтверджені обсяги ворожої техніки, що можуть бути переведені в категорію металобрухту, сягають 480-500 тисяч тонн.
Цього достатньо для організації нових підприємств або переоснащення існуючих ливарних виробництв.
Вартість інвестицій у проєкти з переробки брухту чорних, кольорових та дорогоцінних металів партнери оцінюють у 1,5-2 млрд євро. Втім, їхнє позитивне рішення відкладається через надмірну зарегульованість і непрозорість цього ринку в Україні, а також – через розмите законодавче поле.
Одне з спірних та неоднозначних питань – визначення юридичного статусу військового брухту і гарантій права власності на нього.
Відповідно до законодавства, знищена або ушкоджена військова техніка є державною власністю. Місцеві військові адміністрації зобов’язані вести її реєстр і передавати інформацію до Міноборони та ЗСУ.
Цивільним організаціям заборонено займатися обігом військового брухту. Ця відповідальність покладена на ремонтні підрозділи ЗСУ. Вони мають забезпечити логістику техніки, її розукомплектування та утилізацію під контролем Міноборони, і з залученням за потреби "Укроборонпрому".
Втім, ані Міноборони, ані УОП не мають належних технологій. Тому там обмежуються зняттям з техніки вцілілих частин та агрегатів і подальшим її складуванням у непристосованих умовах.
Не визначено чітко і юридичний статус втраченої ворогом бойової техніки. У національному законодавстві є поняття "військовий трофей" та "металобрухт".
В Інструкції про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у ЗСУ трофеєм визнається захоплене військове майно, придатне для використання стороною, що його захопила. Трофеї належать державі.
Натомість у Законі "Про металобрухт" визнається брухтом вироби, непридатні для прямого використання, що втратили експлуатаційну цінність. Тобто принциповим маркером, що розрізняє ці два поняття є можливість чи неможливість подальшого використання.
Придатне – є державними трофеями, а непридатне – брухтом. Закон "Про управління відходами", який вступає в дію вже в липні 2023-го, вносить елемент незрозумілості. Відповідно до цього документу, знищена техніка вважається відходами металу.
Втім, насправді важко встановити можливість чи неможливість подальшого використання військової техніки. Чи, приміром, вважається трофеєм техніка, знайдена цивільними, а не захоплена військовими?
У документі під назвою "Порядок списання військового майна у ЗСУ та Державній спеціальній службі транспорту" передбачено процедуру визнання майна непридатним до використання.
Втім, там ідеться про списання виключно майна ЗСУ. Натомість їхня комісія не має повноважень надавати висновки щодо ворожого майна, захопленого чи знайденого.
Певною мірою питання придатності до використання захопленої техніки врегульовано Порядком відновлення, ремонту, модернізації, збільшення установленого ресурсу та продовження строку служби (зберігання) озброєння, військової та спецтехніки, за якими не здійснюється авторський нагляд.
Обидва документи передбачають обов’язкове залучення відповідальних представників військових адміністрацій чи військових частин для вирішення питання придатності майна до використання.
У підписаному ними акті має бути встановлена повна або часткова придатність до використання військової техніки. Усі непридатні частини є брухтом, що може бути направлений на переробку. Як визначається його вартість та порядок реалізації – з документів не зрозуміло.
Законодавство України прямо не регулює питання заволодіння військовою технікою цивільними особами. З урахуванням положень Міжнародного гуманітарного права і законодавства України, покинута ворожа техніка, не захоплена українськими військовими (якою армія не володіє, не користується і не розпоряджається), не вважається трофеєм.
Але це лише юридичне припущення. Тож інвесторам складно прорахувати свої перспективи на цьому ринку. І подібні юридичні ребуси відлякують їх від України.
Таким чином наразі ситуація зайшла у глухий кут. В умовах постійного збільшення на полях боїв залишків бойової техніки вона перетворюється на загрозу національній безпеці.
Держава мала би терміново розблокувати чинний стан речей і сприяти організації системи переробки, реалізації та утилізації військової техніки. В реальності навіть Міноборони не знає її точної кількості та складу.
Насамперед необхідно вдосконалити законодавство, аби дати інвесторам гарантії і стимулювати будівництво або модернізацію металургійних і ливарних підприємств.
Необхідний чіткий юридичний механізм із надання залишкам військової техніки статусу брухту, її списання і набуття інвесторами гарантій права власності на неї.
Маємо не лише запровадити переробку брухту легованих сталей, але й залучити технології для розвитку в Україні сучасного ливарного виробництва в інтересах національного ОПК.
Фактично створити для держави новий технологічний напрямок. В умовах анонсованої бронетанкової кооперації з Німеччиною та іншими країнами ЄС принципово важливо мати власне виробництво сталей зі спеціальними властивостями. Аби не обмежуватися роллю збирального чи ремонтного цеху.
Необхідно спростити видачу сертифікатів походження товарів EUR.1 та створити легальні можливості для можливості експорту брухту легованих сталей. Принаймні до відкриття власних переробних потужностей.
Рівень внутрішніх цін на брухт не забезпечує навіть мінімальну рентабельність для переробки військового брухту. В Україні за тонну брухту чорних металів пропонують близько $160-170/т, натомість у країнах ЄС – близько $420-450/т.
Цінова різниця між внутрішніми цінами та цінами на ринку ЄС на брухт легованих сталей сягає 2-5 разів!
Державницькі підходи до законодавчого регулювання, чіткі правила та юридична захищеність учасників ринку дозволять кардинально змінити ситуацію. Це би сприяло розвитку внутрішнього виробництва необхідної для обороноздатності країни продукції та залученню інвестицій. "Перезавантаження" відповідних міністерств поки ще дає сподівання на такий результат.