Війна – не привід для всепрощення для проблемних позичальників

Ощадбанк ініціює судову справу для оскарження розподілу спільно нажитого майна колишнього подружжя.

Пара прожила разом багато років, але чоловіку, як у казці про "Кота в чоботях", у результаті цього розподілу майже нічого не залишилося.

Якщо молодшому брату у французькій казці відійшов кіт, то чоловіку в українській історії – лише половина квартири.

При цьому дружині дісталося чимало різних активів на мільйони гривень, і сам чоловік чомусь не проти, що все отримала колишня дружина.

На думку державного банку, такий розподіл несправедливий для фінансової установи. При цьому ми зовсім не плануємо "забрати хліб" в адвокатів у справах із розірвання шлюбу. У чому ж тоді полягає сенс дій банку?

Як ви, мабуть, здогадалися, ця історія – про так званих проблемних позичальників.

Врегулювання проблемної заборгованості (NPL) або спроби банку повернути кредит, що не обслуговується, – важлива частина діяльності багатьох фінансових установ.

Ця справа непроста і нешвидка через наше законодавство, судову систему та винахідливість недобросовісних позичальників. Іноді процес нагадує детектив.

Тим приємніше, коли такі кейси завершуються щасливо, тобто гроші повертаються до державного банку попри намагання протилежної сторони залишити їх собі. Історія, з якої почалася ця колонка, активно наближається саме до такого фіналу.

Питання збору "поганих" кредитів під час війни, м’яко кажучи, контроверсійне. Кожного разу, коли банк намагається через публічні оголошення запропонувати своїм позичальникам реструктуризувати борги, він натикається на хвилю хейту. Мовляв, яке повернення боргів – під час війни потрібно все всім прощати.

Всепрощення може бути стратегією приватних банків, хоча про такі випадки ми ще не чули. Всепрощення неприпустиме для державних банків. Їх фінансовий результат, що має враховувати повернені борги, через дивіденди йде до державної скарбниці.

Звісно, під час війни багато позичальників зазнали суттєвих збитків. Зруйновані виробництва, втрачені ринки збуту, персонал багатьох компаній розкиданий по світу. Ми це розуміємо і за будь-якої нагоди готові йти назустріч компаніям. Якщо позичальник має бажання домовлятися з банком, він завжди може це зробити.

Є чимало добровільних інструментів врегулювання заборгованості: реструктуризація, продаж застави. Співпраця з банком дозволяє зберегти ділову репутацію, а мікро-, малий та середній бізнес може отримати нове фінансування на відновлення.

Якщо це відбувається в рамках державних, регіональних, партнерських та міжнародних програм, то фінансування надається на привабливих умовах. Є багато випадків, коли клієнти попри складнощі співпрацюють з Ощадбанком.

Проте ніде правди діти – існує багато протилежних кейсів. За всіма ознаками позичальник може платити, але, користуючись воєнним станом як щитом, намагається знехтувати зобов’язанням повертати кредит державному банку.

Тоді ми застосовуємо примусові інструменти: суди щодо стягнення заборгованості чи застави, ініціювання процедури банкрутства, продаж боргу.

За результатами роботи у 2022 році, як погашення заборгованості Ощадбанк отримав за проблемними активними операціями 1,07 млрд грн, а також зміг реалізувати стягнуте майно, що обліковується на його балансі, на 436 млн грн.

Загальна сума отриманих коштів від врегулювання проблемних активів становить 1,5 млрд грн. Це, звісно, суттєво менше порівняно з попередніми роками, але це дуже гідний результат і чималий внесок у стабільність банківської системи.

Дається це часом непросто і свідченням цього є історія про розірвання шлюбу. Хоча насправді вона про неповернений кредит.

Усе почалося з позики Ощадбанку великій за регіональними мірками компанії, яка перестала обслуговувати борг у далекому 2014 році. Цей позичальник і його майнові та фінансові поручителі вирізнялися високим рівнем активності в юридичній площині.

Їх адвокати чинили сильний спротив, зокрема зверталися до суду із зустрічними позовами проти банку, який намагався домогтися повернення коштів.

Розгляд цих скарг тривав роками. Відверто кажучи, якби гроші, витрачені на недешевих адвокатів, були спрямовані на повернення боргу, власникам компанії було б набагато легше вийти із ситуації, у якій вони опинилися.

На певному етапі попри весь спротив компанія-позичальник була оголошена банкрутом. До цього моменту заставне майно було реалізоване, банк отримав певну компенсацію своїх справедливих вимог. Проте цих коштів виявилося недостатньо. Після цього банкрут залишався винним Ощадбанку близько 90 млн грн.

За інформацією арбітражного керівника, напередодні банкрутства очільникам компанії вдалося вивести суттєву суму коштів через фіктивні договори. Проте їх примірників у підприємства-банкрута знайти не вдалося. Керівництво компанії посилалося на те, що сплив термін обов’язкового зберігання і їх знищили.

Попри це нашим юристам вдалося знайти примірники деяких угод (пощастило, що вони були тристоронні) і звернутися до суду для визнання їх недійсними. Компанія – інший учасник угоди – була вимушена добровільно віддати гроші, що були розподілені між усіма кредиторами, серед яких є Ощадбанк.

Верховний Суд став на бік Ощадбанку, але ми на цьому не зупинилися. У забезпечення за кредитом чоловік, дружина якого була співзасновником бізнесу боржника, дав і свою персональну поруку. Коли компанія його дружини стала банкрутом, він раптово розлучився з нею, залишившись "на бобах".

Нам це здалося дивним і ми звернулися з відповідною заявою до суду. Подивимося, чи вдасться нам досягти більш справедливого розподілу майна подружжя. Хай там як, а є стійке відчуття, що внаслідок останніх дій ми досягнемо компромісу з власником компанії-банкрута і нам буде повернута максимальна кількість грошей.

Крім того, Ощадбанк не виключає, що колишні власники збанкрутілого підприємства можуть бути притягнуті до субсидіарної відповідальності (додаткової відповідальності керівників та засновників бізнесу за доведення його до банкрутства).

Останні рішення Верховного Суду дозволяють на це сподіватися. Це свідчить про те, що судова система робить більше для захисту справедливих прав позичальників.

Мораль цієї історії така: навіть під час війни не повертати бізнес-кредит державним банкам – погана ідея. Потрібно домовлятися про реструктуризацію. Люди, які не бажають це робити, наражаються на небезпеку додаткових судових позовів.

Часи безкарності давно в минулому. Машина стягнення, навіть якщо вона іноді повільна, буде неухильно переслідувати недобросовісних боржників багато років.

Війна не є приводом для всепрощення. Це час для максимальної співпраці боржника з банком, особливо державним, і дбайливого ставлення до повернення коштів.

Співавтор – Олег Колісник, заступник начальника управління стягнення заборгованості Ощадбанку