Митна вартість: презумпція вини
Політики, державні діячі й експертне середовище настільки сфокусовані на кадровому питанні і прозорості процедур призначень/звільнень та можливості громадського контролю, що почасти забуває про системні "баги", зашиті в діяльність тих чи інших органів влади, і які дуже заважають сумлінним платникам податків.
Зокрема, згідно з результатами шостої хвилі щорічного опитування більше 70% імпортерів, що стикалися з труднощами при процедурі визначення митної вартості, повідомляють про необґрунтоване збільшення митної вартості товарів та відмову митниці визнавати контрактну ціну товару.
Більше 60% повідомляють про непрозоре визначення митної вартості товарів та вимоги надати багато документів.
Право митних органів самостійно переконатися в правдивості чи точності заявленої вартості закріплене на законодавчому (і міжнародному) рівні.
Однак, попри те, що питання можливості і процедури коригування вартості митницею врегульовано доволі детально, це не убезпечує процедуру від дискреції і, як наслідок, корупційних проявів.
Таким чином, навіть маючи законодавство, максимально наближене до ГАТТ/СОТ та Митного кодексу ЄС (в частині митної оцінки товарів), правозастосування крокує шляхом презумпції вини платника податків.
Як це виглядає на практиці
Загальне право митних органів вимагати документи або інформацію на підтвердження митної декларації викладено в статті 15 Митного кодексу Європейського Союзу (Регламенту ЄС № 952/2013 Європейського парламенту та Ради про встановлення Митного кодексу Союзу).
Зазначені положення є універсальними і відповідно також знайшли своє відображення у Митному кодексі України 2012 року (із змінами та доповненнями).
Наприклад, в Ірландії якщо існують обґрунтовані сумніви щодо вартості, митниця повідомляє імпортера про підставу для сумніву щодо вартості та свій намір скоригувати вартість.
Імпортеру надається "Право бути почутим" — можливість відповісти на запит митниці та висловити свою точку зору відповідно до положень до прийняття остаточного рішення.
Якщо митниця після того, як надала імпортеру право бути вислуханим, вирішує скоригувати заявлену вартість у бік збільшення, остаточне рішення має бути повідомлено імпортеру в письмовій формі та чітко зазначено, що імпортер може оскаржити це рішення.
Схожим чином питання врегульовано і в Україні (статтею 55 МКУ), зокрема також передбачений обов’язок митниці обґрунтувати причини, через які заявлену декларантом митну вартість не може бути визнано, а також пред’явити декларанту наявну в митниці інформацію, яка призвела до виникнення сумнівів у правильності визначення митної вартості та до прийняття рішення про коригування.
Недостатнє обґрунтування або необґрунтування митницею своїх рішень взагалі є порушенням презумпції невинуватості платника податків.
Саме митниця повинна довести неправильність визначення митної вартості, і право на сумнів не повинне автоматично означати вину декларанта.
Аналіз даних, отриманих від Держмитслужби щодо застосування методів визначення митної вартості, свідчить про широке застосування поряд з 1-м методом – за ціною договору (88%) резервного методу (12% за кількістю товарів, 14% - за їх вартістю).
Причому динаміка застосування резервного методу тяжіє до збільшення, що може свідчити про більш активне застосування так званих індикативних цін.
Крім того, існують позаправові практики – спонукання декларантів до самостійного коригування вартості до індикативного рівня.
Про це може свідчити збільшення кількості випадків самостійного відкликання МД у зв’язку з необхідністю коригування митної вартості товарів (з 20 825 випадків у 2020 році – до 28 336 у 2022-му).
На практиці це означає, що заявлена імпортером вартість або "прохідна" (перший метод), або "непрохідна" і автоматично тягне за собою одразу застосування шостого – резервного методу.
Незастосування при цьому інших методів (з другого по п’ятий) може свідчити про ігнорування положень Угоди про імплементацію статті VII ГАТТ 1994 року та Митного кодексу України.
В умовах відсутності верховенства права, де судова та правоохоронна система не здатні забезпечити невідворотність покарання, фіскальна система налаштована за принципом презумпції вини платника податків.
Тобто апріорі всі платники податків разом узяті є потенційними ухилянтами від сплати податків, а податкова і митниця мають ретельно перевірити, хто з можливих правопорушників може бути поки що вільний.
За логікою, дискомфорт для бізнесу, який виникає внаслідок дискреційних повноважень митниці щодо коригування митної вартості, повинен бути адекватним очікуваному фіскальному ефекту.
Однак, за даними Держмитслужби, з майже 311 млрд грн митних платежів, перерахованих за 2022 рік платниками податків, трохи більше 108 млн забезпечено за рахунок контролю за правильністю визначення митної вартості, тобто 0,4%.
Іншими словами, у 99,6% випадків це добровільна сплата податків у повному обсязі.
За результатами судового оскарження у 77% випадків митниця програвала (за вартісними показниками у 2022 році – також 77%).
Таким чином, навіть більш ніж скромний показник донарахування додаткових митних платежів за результатами коригування митної вартості більшою мірою нівелюється подальшим оскарженням у суді таких рішень та визнанням їх неправомірними.
Водночас незначний показник звернень декларантами до митного органу вищого рівня з метою оскарження рішення митниці про коригування митної вартості може свідчити про певну недовіру до цієї процедури з точки зору перспективності.
Це підтверджується вкрай низьким показником питомої ваги задоволених скарг порівняно з більш ефективним судовим оскарженням.
Чому система працює саме так?
Стаття 3 Митного кодексу передбачає: у разі якщо норми допускають неоднозначне (множинне) трактування, внаслідок чого є можливість прийняття рішення як на користь підприємств та громадян, так і на користь митного органу, то рішення повинно прийматися на користь підприємств і громадян.
Натомість, стаття 30 того ж Кодексу каже, що посадові особи митних органів, які прийняли неправомірні рішення на користь третіх осіб, несуть відповідальність відповідно до закону.
Така двозначність спонукає посадових осіб митниці діяти навіть в позаправовому полі з єдиною метою – недопущення недоборів митних платежів, що може бути розцінено як службову недбалість чи навіть як зловживання службовим становищем для надання незаконних переваг імпортерам. А брати на себе такий ризик лише аби імпортеру зробити приємно ніхто не буде.
Тому, якщо уявити, що із завтрашнього дня митниця припиняє позаправові практики, забезпечення повноти сплати податків все одно має бути забезпечене, хоча й іншим, більш цивілізованим підходом.
Митниці більш розвинутих країн вирішують це завдання більш активним застосуванням ризик-орієнтованого підходу під час контролю зовнішньоекономічних ситуацій з низьким рівнем ризику із можливістю проведення у подальшому пост-аудиту.
Зокрема, Рекомендації Всесвітньої митної організації щодо розробки та використання національної цінової бази даних як інструменту оцінки ризику передбачають три варіанти подальших дій митниці у разі спрацювання ризик-орієнтованої системи на наявність потенційного ризику:
- митниця може ретельно перевірити діяльність певного імпортера та вжити відповідних заходів моніторингу;
- коригування митної вартості, яке починається із запиту до імпортера надати додаткові докази на підтвердження заявленої вартості;
- пост-аудит імпортера.
Відповідно до Кіотської конвенції (Міжнародної конвенції щодо спрощення і гармонізації митних процедур, Кіото, 1973 р.) пост-аудит – це форма митного контролю, яку здійснюють митні органи для перевірки правильності та достовірності даних, зазначених у митних деклараціях, через вивчення бухгалтерських документів, рахунків, систем управління бізнесом після завершення митного оформлення.
Ці норми знайшли своє відображення у пункті 7 статті 336 Митного кодексу України, який передбачає таку форму контролю, як "проведення документальних перевірок дотримання вимог законодавства України з питань митної справи, у тому числі своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати митних платежів".
Однак, важливий момент – пост-аудит як форма митного контролю має бути нерозривно пов’язаний з процедурою і моментом випуску товарів у вільний обіг на підставі результатів спрацювання системи управління ризиками.
Відповідно пост-аудит може застосовуватися лише у випадку, якщо під час митного оформлення не застосовувалися додаткові види контролю.
На цьому наголосив і Верховний Суд, вказавши, що митний орган при проведенні перевірки має дотримуватися принципу "обґрунтованої підозри".
Натомість, у разі якщо митний орган під час митного контролю та оформлення застосовував додаткові види контролю, здійснив випуск товарів у вільний обіг, то для проведення подальшої перевірки такої операції і поставлення її під сумнів, митний орган має навести обґрунтовані факти.
***
Такий підхід безумовно є сучасним і цивілізованим і здатен усунути велику кількість невиправданих прискіпувань з боку митниці до імпортера, особливо щодо зовнішньоекономічних операцій з низьким ризиком, і дозволить хоча б частково реалізувати презумпцію невинуватості платника податків.