Нова книга. Як Китай встановлює світове панування

Російсько-українська війна провела чіткий водорозділ між країнами вільного світу, що підтримують Україну, та "віссю зла" з країн, що допомагають РФ.

Наймогутнішим союзником Росії є Китай, без підтримки якого Москва ніколи не наважилася б на велику війну з Україною.

У бестселері New York Times "Поля битв. Боротьба за захист вільного світу" генерал Герберт Макмастер детально аналізує агресивну політику КНР, а також Ірану, Сирії, Північної Кореї, Ісламської держави, Талібану і самої Росії.

"Економічна правда" публікує уривки з книги про світову експансію КНР, яка вийшла у видавництві "Наш Формат".

Китай прагне створити сучасну версію системи залежностей, яку імператори використовували для встановлення влади над васальними державами.

За тих порядків сусідні володіння могли торгувати та насолоджуватися миром з Китайською імперією в обмін на свою покірність. Якщо Комуністичній партії вдасться створити певну версію системи залежностей у ХХІ столітті, світ стане менш вільним, менш безпечним і матиме гірший добробут.

Китай має намір створити цю систему шляхом надзвичайних зусиль у межах трьох взаємопов’язаних напрямів політики: "Зроблено в Китаї – 2025", "Один пояс – один шлях" і "Військово-цивільна інтеграція".

"Зроблено в Китаї – 2025" назагал означає здобути для КНР незалежність у сфері наукових і технічних інновацій. Для досягнення цієї мети партія створює високотехнологічні монополії і позбавляє іноземні компанії інтелектуальної власності через крадіжки та примушування передавати технології.

Державні підприємства та приватні компанії спільно працюють над досягненням партійних цілей. У деяких випадках іноземні структури змушують організовувати з місцевими спільні підприємства, щоб ті продавали в Китаї свою продукцію.

Ці компанії зазвичай мають тісні зв’язки з партією і передбачають рутинне передавання інтелектуальної власності партнерам, а отже, і китайському уряду.

Тож іноземні компанії, що виходять на китайський ринок, часто в короткостроковій перспективі отримують величезний прибуток, але після передавання своєї інтелектуальної власності та виробничих ноу-хау бачать, що їхня частка на ринку скорочується, оскільки китайські виробництва, які користуються державною підтримкою та дешевою робочою силою, випускають товари за низькою ціною і демпінгують на глобальному ринку.

У результаті багато міжнародних комерційних структур втрачають свою частку ринку і навіть припиняють діяльність.

"Зроблено в Китаї – 2025" має на меті стимулювати поступ за допомогою великої кількості переданих технологій і зрештою почати домінувати в секторах нової світової економіки, що дасть військові й економічні переваги державі.

Міжнародні зусилля партії щодо національного відродження та втілення "китайської мрії" поєднуються в межах ініціативи "Один пояс – один шлях" (ОПОШ). Пізніше ініціативу перейменували на "Пояс і шлях" (ПІШ), щоб замаскувати перед іноземними аудиторіями її китаєцентричний характер.

ОПОШ передбачає понад трильйон доларів інвестицій в інфраструктуру в Індо-Тихоокеанському регіоні, на Євразійському континенті та за їх межами.

Хоча інші держави спочатку сприйняли ініціативу захоплено, побачивши можливість і для економічного зростання, і для задоволення своїх потреб з покращення інфраструктури, уже у 2018 році багатьом з них стало зрозуміло, що інвестиції КПК пов’язані з численними пастками.

Передусім мова про неприйнятний рівень боргів та поширення корупції. Відповідно до стратегії КПК, економічні мотиви і стратегічні задуми нероздільні.

Проєкти ОПОШ мають на меті здобути вплив на цільові уряди та розмістити колишнє Серединне царство в центрі маршрутів і мереж сполучення. Нові або розширені сухопутні чи судноплавні маршрути спростять надходження потоків енергоносіїв і сировини в Китай та китайської продукції – на експорт.

Для отримання контролю в ключових географічних пунктах КПК використовує інвестиції та заборгованість як основу для відносин сервілізму (прислужництва – ЕП) між Серединним царством і сучасними васальними державами. ОПОШ є значною мірою кампанією кооптації та примусу в колоніальному стилі.

Попри партійне визначення ОПОШ як конструювання Спільноти єдиного майбутнього для людства, ця ініціатива натомість створила знайому модель економічного клієнтелізму (домінування – ЕП), яку охоче експлуатує КПК.

Партія залучає країни, які беруть у китайських банках величезні кредити під високі відсотки. Щойно вони стають боржниками, партія змушує їхніх очільників діяти відповідно до китайських зовнішньополітичних пріоритетів задля витіснення впливу США і їх ключових партнерів (Японії, Австралії, Індії, ЄС).

Хоча китайські лідери часто зображують ці угоди як "взаємовигідні", багато проєктів ОПОШ виявилися платними шосе з одностороннім рухом, які дають доступ Китаю до енергоносіїв і сировини країни-клієнта, створюють штучний попит на китайську продукцію та китайську робочу силу, дають змогу контролювати критично важливу фізичну та комунікаційну інфраструктури.

Ці угоди можна описати радше як ексклюзивний "потрійний виграш" Китаю: його компанії та працівники за кордоном спрямовують гроші в китайську економіку, банки насолоджуються виплатами під високі відсотки, а уряд здобуває потужний вплив на економічні й дипломатичні відносини держави-жертви.

Для економічно уразливих країн, що розвиваються, ОПОШ розставляє нещадні боргові пастки. Коли ті не можуть обслуговувати кредити, Китай іноді обмінює борг на активи, щоб здобути контроль над портами, аеропортами, греблями, електростанціями або мережами зв’язку держави-боржника.

Список країн, для яких Китай створив боргові пастки, розкриває стратегію контролю над важливими для торгівлі та свободи судноплавства шляхами.

У 2020 році зростав ризик боргової кризи в 33 країнах з фінансуванням у межах ОПОШ, а вісім бідних держав (Пакистан, Джибуті, Мальдіви, Лаос, Монголія, Чорногорія, Таджикистан і Киргизстан) уже мають неприйнятно високі борги.

Тактика Китаю змінюється залежно від відносної сили чи слабкості лідерів та інституцій у цільових державах. Зіткнувшись з масштабними інвестиційними проєктами, країни зі слабкими політичними інституціями часто піддаються корупції, що робить їх ще уразливішими перед стратегією Китаю.

Так, у Шрі-Ланці тодішній президент Махінда Раджапакса набрав боргів значно більше, ніж могла виплатити держава. Він погодився на позику під високі відсотки на фінансування будівництва порту, незважаючи на відсутність нагальної необхідності в новій гавані для цієї маленької острівної держави.

Пізніше Раджапакса зазнав поразки на виборах, але велика заборгованість уряду нікуди не поділася. Після комерційного провалу порту Шрі-Ланка мусила віддати його китайському державному підприємству в оренду на 99 років.

Хоча чиновники Китаю оголосили, що гавань не використовуватимуть з військовою метою, у 2014 році, напередодні візиту до країни прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе, у доках пришвартувалися два китайські підводні човни.

Іншою привабливою ціллю стали Мальдіви, невелика острівна держава біля узбережжя Індії з населенням 400 тис осіб. Вона контролює морську територію з високим стратегічним значенням, утричі більшу за Сполучене Королівство.

Коли Китай звернувся до цієї держави й уклав угоду з президентом Абдуллою Яміном, який разом з іншими чиновниками отримав вигоду від завищеної вартості контрактів, Мальдіви набрали боргів на понад 1,5 млрд дол, що становило понад 30% їх ВВП, а разом з таємними гарантіями – на 3 млрд дол.

Малайзія, другий за обсягом отримувач фінансування в межах ОПОШ після Пакистану, стала ще однією мішенню для КПК через стратегічне розташування в центрі Азії, 4,5 тис км берегової лінії та безсоромно корумпований уряд.

Коли прем’єр-міністр Наджиб Разак разом із співучасниками вкрав 4,5 млрд дол з Фонду національного добробуту – 681 млн дол надійшов на особистий банківський рахунок Наджиба, – Китай поспішив внести за нього заставу.

Крім того, він профінансував проєкт малайзійської залізниці на 16 млрд дол, що вдвічі перевищує її фактичну вартість. Таку схему схвалив особисто голова Сі.

Проєкт залізниці в Кенії для сполучення портового міста Момбаса зі столицею Найробі приніс менший дохід, ніж очікували, і збільшив державний борг до небезпечного рівня. Кенійський економіст Девід Ндіі жорстко описав цю залізницю як провісницю "нової ери східного колоніалізму".

Коли Ндіі побачив, як чиновники кенійського уряду "повзають на колінах" перед китайцями й виправдовуються за жорстоке поводження з кенійськими працівниками, це нагадало йому про "вождів, які продали власний народ у рабство і віддали свої землі європейським імперіалістам за ковдри та випивку".

Новим передовим загоном КПК є делегація банкірів і партійних чиновників, озброєних повними готівки рюкзаками. Корупція уможливлює нову форму колоніального контролю, що виходить далеко за межі стратегічних морських шляхів в Індійському океані та Південно-Китайському морі.

Китай профінансував велику греблю біля підніжжя активного вулкана в джунглях Еквадору. Угода на 19 млрд дол дозволила отримувати 80% експорту еквадорської нафти за зниженою ціною. Китай продає її з націнкою.

Через два роки після відкриття греблі в її устаткуванні з’явилися тисячі тріщин, а водосховище забилося мулом та гіллям. Під час першого ввімкнення турбін стрибок напруги закоротив загальнонаціональну електричну мережу.

У Венесуелі Китай отримував прибутки від корумпованого авторитарного режиму Ніколаса Мадуро попри те, що диктатор знищував економіку країни.

У 2018 році могутній партнер штучно підтримав його режим кредитною лінією на 5 млрд дол, а натомість гарантував собі нафту зі знижкою та перепродавав її з націнкою, отримуючи прибуток, поки народ Венесуели зубожів.

"Військово-цивільна інтеграція" – найбільш тоталітарний напрям китайської політики. Він показує, як далеко Сі відійшов від ринкових реформ Дена Сяопіна. Сі змусив державні підприємства та приватні компанії діяти за вказівками партії.

У 2015 та 2017 роках КПК заявила, що всім китайським компаніям слід співпрацювати у зборі розвідувальної інформації. "Усі організації та громадяни, – ідеться в статті сьомій закону "Про національну розвідку Китаю", – зобов’язані підтримувати національну розвідку в її зусиллях, допомагати їй і співпрацювати з нею, а також берегти таємниці національної розвідки, якими вони володіють".

Китайські компанії крадуть інтелектуальну власність або примушують її передавати, сприяють партії в підкупі та зборі компромату на іноземних політичних і бізнесових лідерів, створюють фінансові та інфраструктурні уразливі місця, щоб сприяти шпигунству або розвідувальним операціям.

"Військово-цивільна інтеграція" виходить за межі використання китайських компаній і передбачає різноманітні комплексні та нестандартні зусилля.

На додаток до шпигунства за допомогою традиційних каналів на кшталт кіберкрадіжок Міністерства державної безпеки або незадекларованого персоналу розвідки в дипломатичних представництвах Китаю, партія доручає роздобувати технології деяким китайським студентам, науковцям американських та інших зарубіжних університетів, дослідних лабораторій.

Після цього багато науковців повертаються в Китай, де їх приймають у якомусь з понад 150 "Новаторських парків для китайських учених за кордоном" і проводять розвідувальні допити. Особливо ефективними є китайські компанії, що позиціонують себе як неурядові наукові організації та адвокатські групи.

Цей напрям політики також заохочує державні підприємства та приватні компанії до придбання компаній або значущого міноритарного пакета в компаніях з передовими технологіями, щоб їх можна було використати для досягнення не лише економічних, а й військових та розвідувальних переваг.

Іноді діяльність КПК з передавання технологій фінансують з коштів національної оборони США. Науковці, пов’язані з Народно-визвольною армією, працювали над проєктами, які фінансують Міноборони і Міненерго США.

У системі "Військово-цивільної інтеграції" найціннішим інструментом КПК для промислового шпигунства є так звані приватні компанії в галузі телекомунікацій.

Наприклад, у 2018 році представники Африканського союзу звинуватили Китай у шпигуванні протягом п’яти років за мережевою системою штаб-квартири організації в Аддис-Абебі. Будівлю штаб-квартири побудувало китайське державне підприємство в подарунок Африканському союзу.

Крадіжки та розвиток найсучасніших технологій є основоположними для програми модернізації китайської армії. Вона використовувала вкрадені технології для збільшення військового потенціалу. Ідеться про надзвукові ракети, протисупутникове озброєння, лазерну зброю, сучасні кораблі, винищувачі-невидимки, електромагнітні гармати та безпілотні системи.

Венчурні та приватні інвестиційні компанії Америки допомагають армії Китаю досягти її цілей, надаючи значну частину капіталу китайським компаніям, які ведуть дослідження в галузях квантових обчислень та штучного інтелекту.

Деякі випадки передавання даних від американських компаній допомогли Китаю не тільки розвинути власні можливості, а й витіснити недорогими аналогами оборонну індустрію США з міжнародного ринку озброєнь.

Наприклад, китайська компанія з випуску безпілотників DJI у 2018 році контролювала понад 70% світового ринку завдяки надзвичайно низьким цінам. Безпілотні системи цього виробника навіть були найпопулярнішими серед комерційних в армії США, поки їх не заборонили з міркувань безпеки.