Що не так з "реформою" будівельної галузі
На початку 2000-х, коли я навчалася в Одеській державній академії будівництва та архітектури, нам розказували, що регулювання в галузі вкрай неефективне.
У ті часи ухвалення ключових рішень залежало від думки окремих чиновників, а їх думка ґрунтувалася на застарілих радянських нормативах, процедурах та цінностях, далеких від принципів регулювання в умовах ринкової економіки.
Тому на початку 2010-х почали впроваджувати іншу систему регулювання: перехід від повного контролю галузі державними органами до її саморегуляції.
За новою моделлю, відповідальність за створення об'єктів архітектури поклали на виконавців, а нагляд за їх діяльністю – на недержавні профспілки, які мали атестувати виконавців і надавати їм право вести професійну діяльність.
При цьому нагляд за будівництвом з боку держави було знижене до мінімуму з переходом на декларативні процедури погоджень у будівництві та забороною планових перевірок будмайданчиків державними органами.
Це викликало шалену радість забудовників. У них нарешті зникла додаткова стаття витрат на хабарі чиновникам, яка становила суттєву частину вартості житла. Що цікаво – ціни на квартири при цьому чомусь не знизилися.
Повертаючись до проєктувальників, треба зазначити, що за попередньою радянською схемою регулювання будівельної галузі, за помилки проєктування теж існувала відповідальність усіх розробників проєктної документації.
Однак відповідальність була колективною, а ліцензія на проєктування надавалася не конкретним людям, а проєктній організації.
При отриманні ліцензії організація повинна була довести наявність компетентних кадрів та матеріально-технічної бази, включаючи юридичне, нормативне та програмне забезпечення, необхідні для цього приміщення.
Хоча тоді для більшості фахівців, включаючи мене, запроваджені нововведення здавалися киданням архітекторів та інженерів напризволяще, зараз варто визнати, що дещо позитивне ця система таки забезпечила.
Особливо тоді, коли організації на зразок Спілки архітекторів України перетворилися з формальних організацій на справжні осередки професіоналів, здатні не лише вчити та атестувати, а й відстоювати інтереси своїх членів.
Хоча зараз архітектор змушений обирати, що йому більше до душі: працювати в законодавчому полі без порушень, але лише з дрібними котеджами, чи не працювати взагалі, тому що девелоперські проєкти та порушення норм стали майже синонімами. Нова система вперше дала такий вибір архітектору.
До цього ти просто робив те, що казав твій начальник у ліцензованій проєктній організації. Було байдуже, ким ти працював: креслярем, архітектором чи провідним архітектором установи. Ліцензія була отримана на організацію, отже, усі ризики несла організація, а ти був лише гвинтиком, який легко замінити.
Оцінюючи надбання минулої реформи будівництва, не зайвим буде згадати про не зовсім будівельне та дещо заїжджене поняття – громадянське суспільство.
Наступним суттєвим нововведенням і найважливішим моментом реформи стало передавання частини функцій контролю будівництва рядовим громадянам. Вони мали брати участь в обговоренні містобудівної документації та ініціювати перевірки підозрілих будівництв органами будівельної інспекції.
Громадяни почали активно користуватися цим інструментом. Їм вдавалося рятувати від забудови парки, пам’ятки культурної спадщини, громадські пляжі.
Запровадження механізмів повноцінного врахування інтересів громадськості в будівництві на одному рівні з інтересами держави та бізнесу хоч і було реалізоване переважно на догоду закордонним партнерам у контексті курсу на євроінтеграцію, однак далі воно зіграло важливу роль в усвідомленні відповідальності кожного з нас за власне життя, свою країну та рідне місто.
Завдяки таким реформам пересічні мешканці змогли позбавитися відчуття, що вони ні за що не відповідають і що від них нічого не залежить. І стати нацією, що може відстоювати свої інтереси не лише на будівельних майданчиках.
Що не так із законопроєктом №5655
У регулюванні будівництва ми повертаємося до застарілої системи початку 2000-х. Точніше – до дещо модифікованої версії тієї системи з будівельними холдингами, які самі собі законотворці, контролери та виконавці закону.
Проте, на відміну від пострадянської системи, зараз усе це навіть на папері не намагається працювати на інтереси громадськості, комфорт та безпеку людей.
Архітектор та інженер знову стають гвинтиками, які не мають права на професійні рішення чи інтелектуальну власність, а мають єдиний обов'язок нескінченно за будь-яку ціну збільшувати прибутковість бізнесу. До того ж, вони мусять робити це винятково під власну персональну відповідальність.
Громадяни при цьому знову стають безмовними спостерігачами за черговими "великими будівництвами" без права голосу чи надії відстояти справедливість.
Це призвело до того, що будь-який район "хрущовок" у містечку комфортніший, зеленіший, більш забезпечений садочками та школами, ніж новозбудовані "людяшники". Ідея, що бізнесу варто дати спокій, бо він більше за чиновників зацікавлений зробити споживачам якнайкраще, не працює через низку причин.
Від відсутності в нас звички відстоювати в суді власні інтереси щодо житлової сфери з компенсацією завданих нам збитків до самої судової системи, яка, м'яко кажучи, далека від об'єктивності не лише в житлових питаннях.
Отже, забирати в громадськості легітимний та ефективний інструмент впливу на забудовників, ставлячи хрест на розбудові громадянського суспільства та демократичної держави, неправильно. Особливо для країни, що хоче доєднатися до європейської спільноти та отримати від неї допомогу.
Утім, скоро довоєнні бетонні "людяшники" здаватимуться зручними та красивими, адже йде війна. Тому, на думку наших законотворців, будівельні норми треба і далі спрощувати. Контроль забудовників слід усувати і з боку громадськості, і з боку саморегульованих недержавних організацій.
Процедури погоджень в будівництві і далі слід оптимізувати, спрямовуючи грошові потоки туди, де вони більше потрібні правильним людям. При цьому забути, як страшний сон, що таке децентралізація і чому вона виникла в Україні.
Фахівців, які розуміють, до чого все йде, та громадян, які не згодні жити в бетонних гетто, необхідно повністю позбавити інструментів впливу. А от гроші на відновлення країни слід негайно залучати з усіх можливих джерел. Постає тільки одне актуальне питання: хто ж дасть ті гроші з такими "реформами"?