Яка частка держави в економіці потрібна Україні

Всі ми прагнемо нашої великої Перемоги і подальшої відбудови і відродження України як великої європейської Держави. Хотілося б щоб постала нова індустріально-аграрна модернізована сильна Україна! 

Як ми будемо відбудовувати свою країну? Сьогодні навколо цієї проблематики триває багато дискусій, в яких подекуди ніхто один одного не чує, бо кожен вважає себе "генієм" в міру того, наскільки геніальності він може приділити сам собі. 

Від ультраконсервативних – формування "держави-воїна", яка має бути вічно на сторожі через дикого сусіда — до неоліберальних сподівань, що малий і середній бізнес принесе нам новий едем. 

Нерідко ліберальні фантазії, не підтверджені емпіричними даними, видаються за доведені факти. Примітивно прості рецепти, на кшталт "давайте просто знизимо частку держави в економіці", нав’язуються як якийсь чарівний засіб процвітання нації, щось на зразок "невидимої руки ринку". 

Нагадаю, що все це ми вже проходили на початку 90-х. Тоді непродумано стихійне зниження частки держави завершилося масштабними руйнуваннями потенціалу економіки та десятиріччями розрухи.

Щодо частки держави в економіці

Емпіричні докази того, що зниження частки держави призводить до прискорення темпів ВВП – відсутні. Такі докази свого часу представив один кремлівський економіст, однак згодом іншими економістами було доведено, що автор сфальсифікував вибірку і результати. 

Існують різні моделі державної побудови. Однак однозначно можна сказати одне – чим більш розвиненою є країна, тим вищою в ній є частка держави. 

За даними МВФ, середня частка державних видатків у ВВП серед бідних країн складає 20% ВВП, серед країн ЕМ – 30% ВВП, серед розвинених країн – 40% ВВП. У кожній групі країн спостерігається значна дисперсія значень.

Виклики, з якими нині стикнулась Україна, потребують посилення спроможності держави проводити стабілізаційні заходи. А це є можливим лише з підвищенням частки держави в економіці. 

Емпіричні дані однозначно доводять, що країни з низькою часткою держави є більш вразливими до екстраординарних шоків і криз суверенного боргу. 

За останні 30 років у світі зафіксовано 57 випадків суверенного дефолту. 72% з них відбулося у країнах з часткою держави в економіці нижче 30% ВВП (рис.1). 

Особливо показовий випадок відбувся у 2022 році у Шрі-Ланці. З початку 90-х років ця країна розпочала реалізацію стратегії на зниження частки держави в економіці. 

Економіка країни перебудовувалася під розвиток малого бізнесу. Оскільки достатньо оплачуваних робочих місць не вистачало, Шрі-Ланка стала постачальником трудових ресурсів для інших країн та останні роки значною мірою жила за рахунок їх грошових переказів. 

Частку податкових доходів держави було скорочено з 20 до 10% ВВП, що обумовило неспроможність держави адекватно реагувати на нові загрози без порушення фіскальної стійкості. 

У 2022 році ця стратегія закінчилася для Шрі Ланки дефолтом та найтяжчою в її історії економічною кризою.

Стратегія зниження частки держави дискредитувала себе і в розвинених країнах світу. Після кризи 2008-2009 рр. в ЄС застосовувалася політика фіскальних рестрикцій, як інструмент подолання макроекономічних дисбалансів.

Однак, наслідком такої політики стало гальмування темпів зростання, посилення нерівності, загострення соціальних проблем. При цьому зниження рівня державного боргу (одна з цілей "фіскального аскетизму") так і не відбулось. 

Однозначно негативну оцінку результатів такої стратегії дали як міжнародні організації, так і наукові кола. 

Україна з 2015 року також доєдналася до "експериментаторів" зниження частки держави в економіці. 

Скорочення бюджетних витрат у 2015-2019 рр. склало понад 4 відс. п. ВВП (або 230 млрд грн в масштабі цін 2021 року)! Подальше скорочення рівня бюджетних витрат було зупинено лише ковід-кризою.

Стратегія зниження частки держави в українській економіці декларативно переслідувала ціль стимулювання приватної ініціативи та зниження корупційних ризиків. Однак, об’єктивно звелася лише до вивільнення коштів державного бюджету для обслуговування державного боргу.

На початку періоду фіскальної консолідації (2014 р.) рівень державних видатків України порівняно з іншими країнами з ринками, що формуються (ЕМ) не був рекордно високим: 40% ВВП в Україні проти 41% в Чехії, 39% в Польщі, 44% в Хорватії, 45% в Угорщині (без витрат на обслуговування боргу та оборону). 

Однак це не зупинило урядовців проводити консолідацію і в 2019 р. частка держави в національній економіці вже була значно нижчою рівня більшості європейських країн ЕМ (див. табл.).

Частка державних видатків у ВВП, % (без витрат на оборону та обслуговування боргу) 

Джерело: База даних COFOG IMF

Одночасно з цим у 2016 році в Україні відбулося масштабне скорочення податкового тиску: внаслідок зниження ставок внеску на соціальне страхування в один рік було вивільнено для підприємців 4% ВВП!

Будь-яких позитивних наслідків сліпа стратегія зниження частки держави для української економіки не принесла. Активізації економічної діяльності не відбулося, інвестування економіки скоротилося до рекордно низьких показників (15-18% ВВП), трудові ресурси масово покидали країну, розпочалося скорочення заощаджень населення, в кінці 2019 року почало скорочуватися промислове виробництво.

В свою чергу державні фінанси відчували постійний брак ресурсів через перманентну стагнацію економічної діяльності.

Позиції щодо відновлення

Відновлення економіки, віддане на відкуп ринковим силам, не дає результату. Для досягнення позитивних результатів потрібна цілеспрямована коригуюча роль держави. Тим більше в умовах, коли економіка ослаблена такими факторами як:

• руйнування системоутворюючих виробничих зв’язків внаслідок воєнної агресії росії (фактично війна не припинялась з 2014 р.);
• втрата значної частини території, ринків збуту, людського ресурсу, доступу до корисних копалин, виробничих потужностей;
• низький платоспроможний внутрішній попит країни, рівень доходів в Україні за паритетом купівельної спроможності є найнижчим в Європі.

Президентські програми 2020-2021 рр. були прикладом держаної цілеспрямованої політики. Концентрація державних видатків на конкретних напрямах дозволила підтримати бізнес-діяльність в скрутні часи пандемії. 

Це були єдино правильні рішення, що забезпечили підтримку та розвиток національної економіки в умовах ковідної кризи та на початку російського вторгнення.

Сучасні передові наукові дослідження свідчать, що державні видатки є основною детермінантою забезпечення інклюзивного розвитку країни. 

Такі виклики сьогодення як пандемія, нерівність, доступ населення до базових послуг, якісна інфраструктура, воєнні загрози, зміни клімату не можуть бути подолані без перегляду та посилення ролі держави в економіці (Zouhar at al., 2021). Концепція низької частки держави в економіці з позицій цивілізаційних викликів сьогоднішнього дня є застарілою.

Інституційна зрілість – важливий компонент успішної ринкової економіки, тому інституційні реформи в системі державного управління слід продовжувати. 

Однак варто зрозуміти, що їх значимість в ослабленій війною економіці є вторинною по відношенню до прямих державних стимулів. 

Під час війни держава не тільки фінансує воєнні витрати, але й значною мірою підтримує функціонування усього реального сектора економіки. Як свідчать історичні дані, частка державних витрат в економіці Ізраїлю в періоди воєнного протистояння перевищувала 75% ВВП.

Держава має цілий арсенал інструментів політики, здатних стимулювати створення нової доданої вартості та генерувати мультиплікативний ефект в економіці:

- державні інвестиції у нові робочі місця в пріоритетних видах діяльності;

- державно-приватне партнерство, насамперед в сфері інфраструктури;

- різні форми державної допомоги бізнесу на створення робочих місць;

- державні гарантії за кредитами та компенсація кредитних процентних ставок;

- державне замовлення на закупівлю товарів та послуг;

- націоналізація системно важливого бізнесу, якому загрожує банкрутство;

- стимулювання імпортозаміщення та локалізації виробництва.

Про роль Центрального банку

Роль центрального банку під час війни кардинально змінюється. Безумовним імперативом його політики стає забезпечення належних умов фінансування державного сектора. Тут центральний банк може застосовувати такі інструменти як:

• купівля державних облігацій та емісійне фінансування дефіциту державного бюджету;
• зміна дизайну процентних ставок за базовими операціями центрального банку з метою стимулювання банків до вкладання коштів у державні облігації;
• операції на вторинному ринку з метою корекції процентних ставок за державними облігаціями.

Важливо замикати кредитні ресурси центрального банку та банківської системи в об’єктах генерування нової доданої вартості, що покращуватиме продуктивний обіг грошової маси та зменшуватиме потреби прямої емісії. 

Найкращий спосіб це зробити в умовах воєнної економіки – надати позики державі на цілі створення нових робочих місць.

Позичковий процент воєнної економіки потрібно орієнтувати не на темпи інфляції, а на номінальну виробничу ефективність економіки (тобто на темпи номінального ВВП, який слугує базою податкових доходів бюджету). 

Стратегія відновлення

Відновлення та модернізація промислових об’єктів – важливий пріоритет національної економічної політики. Про це я вже писав у свої колонках для ЕП. 

Питання стратегії і тактики відбудови національної економіки, її модернізації – це питання майбутнього України – сильної європейської країни з потужною промисловістю, в тому числі ВПК, переробною промисловістю, що генерує значну частину доданої вартості, та розвиненим малим і середнім бізнесом, що забезпечує в першу чергу зайнятість населення.

Великі промислові підприємства не тільки пропонують значну кількість робочих місць, але й генерують попит на супутні послуги, що живить підприємницьку ініціативу малого бізнесу на суміжних територіях.

Відродження національної промисловості повинне відбуватися на засадах її технологічної модернізації. Виключно ринкові стимули не діють у високоризикових сферах, тим більше в умовах постійної воєнної загрози. 

Для широкого інноваційного процесу потрібна відповідна державна політика стимулювання інновацій, державне венчурне фінансування. Досвід такої політики має Ізраїль, де в середині 80-х років ХХ ст. було створено венчурну індустрію на основі співпраці армії та держави. 

Ізраїльська армія відігравала роль кузні кадрів для технологічної сфери, а держава створила систему фондів венчурного фінансування інноваційних стартапів, включаючи залучення коштів іноземних інвесторів. 

Висновки

Посилення приватної ініціативи безумовно є тим аспектом ринкової економіки, який зміцнює її довгострокову стійкість. Однак, рецепт успішності такої стратегії лежить не в сліпому зниженні частки держави в економіці, і не в формальному проведенні реформ по створенню ринкових інститутів.

Стратегія успіху залежить від продуманої державної структурної політики. Україна не повинна перетворитися на постачальника трудових ресурсів іншим країнам чи на суцільний торгівельний базар імпортних товарів. 

Цілеспрямована державна політика створення робочих місць повинна охоплювати такі проблемні аспекти:

• локалізоване виробництво, здатне виробляти конкурентоспроможну продукцію для заміщення імпорту;
• виробництво озброєнь, воєнна конверсія промисловості;
• створення та розвиток підприємств для забезпечення енергетичної безпеки країни;
• розв’язання проблемних питань логістики та транспортної інфраструктури економіки;
• питання націоналізації та фінансової санації підприємств стратегічного значення, яким загрожує банкрутство.

Запуск нових виробництв дозволяє ефективно замикати грошову масу в новій доданій вартості та генерувати супутні податкові надходження, що особливо важливо в умовах збільшення емісійних коштів в економіці. 

Створення робочих місць буде стимулом для повернення в Україну людей, які були вимушені покинути Україну внаслідок бойових дій.

Продумана структурна політика дозволить поступово перевести економіку на ринкові умови функціонування і створити диверсифікований конкурентоспроможний приватний сектор.