Чи потрібна держава у відносинах виробників і торговельних мереж?

Співпраця з торговельними мережами ніколи не була простою для постачальників. 

Відстрочки в оплатах, які часто значно перевищують строки реалізації товарів, необґрунтовані повернення продукції, різного роду бонуси та інші механізми впливу на постачальників не є новиною. 

І якщо ще донедавна виробники харчових продуктів готові були миритися з таким станом справ, то останні тенденції змушують переробників акцентувати увагу на важливості законодавчого врегулювання відносин між ними та торговельними мережами. 

До цього підштовхують і рекордно високі ціни на енергоносії (на момент написання цієї колонки ціна на газ підвищилась до 57 грн/1 м3), і дефіцит сировини в багатьох галузях та демпінг цін з боку імпортної продукції.

На прикладі молочної галузі можу сказати, що відстрочки у понад 30 днів на продукцію з короткими строками придатності не дають змоги розвиватись бізнесу. 

При тому, що відстрочки, прописані у договорах є занадто довгими, багато мереж не виконують оплати навіть у ці терміни. 

Така ситуація значно погіршує касову дисципліну постачальників, даючи підприємствам торгівлі змогу кредитуватись за наш рахунок, в тому числі і для закупівлі імпортної продукції, яка в подальшому витісняє українську молочку з полиць. 

У свою чергу, різного роду бонуси та додаткові платежі перекладаються на плечі постачальників, які і так затиснуті в лещата між цінами на сировину, енергоносії, паливно-мастильні матеріали і реальною купівельною спроможністю кінцевих споживачів – нас з вами.

Нещодавно Спілка молочних підприємств України узагальнила дані щодо собівартості молока. 

Наприклад, відпускна ціна пляшки молока в ПЕТ-пакуванні жирністю 2,5% і об’ємом 900 грам — 19,88 грн без ПДВ. При цьому витрати виробника складають 19,42 грн. 

За даними Спілки, середня ціна такої пляшки молока на полицях супермаркетів складає 31,10 грн з ПДВ. 

Віднімаємо ПДВ 20% і отримуємо ціну 25,92 грн. Тобто в ціні пляшки молока частка торговельної мережі складає 30,4%, у той час як маржа переробника — в межах мізерних 2,4%. 

Радує те, що за останній час питання зрушило з місця. Протягом вересня-жовтня було подано одразу п’ять законопроєктів, щоб врегулювати відносини між постачальниками і торговельними мережами. 

Це законопроєкт №6068, три альтернативних — №6068-1, 6068-2 і 6068-3 та законопроєкт №6155. На думку більшості профільних асоціацій, найбільш збалансованим є законопроєкт № 6068-3, який максимально враховує інтереси всіх стейкхолдерів. 

Всі законопроєкти покликані в тій чи іншій мірі перейняти європейський досвід для протидії недобросовісним діям щодо постачальників. 

Так, ще в 2019 році Європейський парламент прийняв Директиву "Про недобросовісні торгові практики у ланцюгу постачання сільськогосподарських та харчових продуктів" №2019/633.

Вона встановлює мінімальний перелік заборонених недобросовісних торгових практик у відносинах між торговими підприємствами та постачальниками у ланцюгу постачання сільськогосподарських та харчових продуктів.

Такі практики поділяються на "чорні" (заборонені незалежно від обставин) та "сірі" (за попередньою домовленістю постачальника і покупця). До "чорних" практик, яких законодавець виділив десять, серед іншого відносяться:

• оплата за поставлені сільськогосподарські та харчові продукти, які швидко псуються, пізніше 30 днів з дати поставки;
• стягнення з постачальника платежів, які не пов'язані з постачанням продуктів;
• перекладання ризику щодо втрати та псування продуктів на постачальника;
• покладення на постачальника компенсації витрат на розгляд скарг з боку клієнтів та інші. Всього їх десять.

До "сірих" практик законодавець ЄС відносить зокрема такі:

• повернення продавцеві нереалізованої̈ продукції̈;
• оплата постачальником послуг з промоції̈;
• оплата постачальником послуг з маркетингу;
• оплата постачальником рекламних послуг.

Повертаючись до поданих законопроєктів, варто відзначити, що спільним для всіх них є також встановлення строків оплати за поставлений товар. 

Хоча самі строки різняться, законодавче врегулювання є вкрай необхідним, адже дає змогу виробникам зменшувати касові розриви і чіткіше прогнозувати свої грошові потоки. 

З огляду на критичну ситуацію в багатьох галузях харчової промисловості, якнайшвидше врегулювання вищезазначених відносин є надзвичайно важливим. 

Саме виробничі підприємства створюють основну кількість робочих місць в країні, наповнюють загальнодержавний та місцеві бюджети податками, є "прив’язаними" до конкретних місцевостей, а тому соціально-відповідальними. 

Треба пам’ятати, що торгівельні мережі можуть працювати і без українських виробників на полицях, от тільки економіка країни навряд зможе зростати без місцевих виробників.