Свій до свого… Кого торкнеться закон про локалізацію

12 січня президент підписав проєкт закону №3739 про внесення змін до Закону України "Про публічні закупівлі". 

Представники влади вже зробили гучні заяви про те, як цей закон допоможе національному виробнику. З іншого табору лунають занепокоєння про погіршення стосунків з міжнародними партнерами та про зневагу лібертаріанських цінностей. 

Нижче ми коротко оглянемо механізм роботи закону, для того, щоб кожен міг зробити власні висновки.

Усі інтуїтивно розуміють, що таке локація. Проте вона може бути забезпечена різними шляхами. 

За новим законом, локалізація забезпечується вимогою до замовників на публічних закупівлях допускати до участі у тендерах товари іноземних виробників, які забезпечують певний рівень локалізації. 

Іншими словами, частина доданої вартості товару іноземного виробника має бути створена в Україні.

Головне, що потрібно знати про українську локалізацію – вона не тотальна, а обмежена у кількох вимірах: за колом країн, товарному, за ступенем та у часовому вимірі. 

Вимоги щодо локалізації встановлені як тимчасові – на 10 років. У цю норму закладена ідея про те, що національний виробник має отримати стимул для того, щоб підвищити свою конкурентоспроможність. А після цього він має вийти у відкрите плавання на конкурентних ринках.

Далі, ступінь локалізації буде змінюватися з часом. Починаючи з 10% у 2022, він щороку збільшуватиметься на 5%, поки не досягне 40%. 

При цьому Кабмін, за погодженням з комітетом ВРУ, може втручатися у цей процес та раз на рік зменшувати на 5% або збільшувати на 10% ступінь локалізації для окремих товарів.

Як напевно вже можна зрозуміти, вимоги локалізації застосовуються до обмеженого переліку товарів. Наразі це трохи більше 100 товарів. При цьому, Кабмін, знову ж таки за погодженням з профільним комітетом ВРУ, може затверджувати додатковий перелік з-поміж товарів переробної промисловості. 

Серед товарів, що наразі у переліку, продукція важкої промисловості: вагони, локомотиви, літаки, гелікоптери, реактивні двигуни, пересувні бурові вежі, мототранспортні вантажні засоби та для перевезення 10-ти і більше пасажирів тощо. 

Є і досить широко сформульовані позиції, що можуть включати і менш крупне обладнання, як наприклад насоси або будівельне обладнання.

І насамкінець, варто розуміти, що локалізація не застосовується до товарів походженням з країн-учасниць GPA – угоди СОТ про публічні закупівлі. Серед таких країн усі члени ЄС, США, Канада, Ізраїль, Японія, Корея, Швейцарія та інші розвинуті економіки. 

У загальній структурі імпорту України лише товари з ЄС та США становлять близько 50%. Серед крупних торговельних партнерів України, які не входять до GPA, Туреччина, Китай та країни ЄАЕС.

Відтак, вимоги локалізації є досить обмеженими. Вони безпосередньо не поширюються на європейські та американські компанії, а також на компанії азійських тигрів. 

З одного боку, може здатися, що така ситуація – це прямий шлях до погіршення відносин із Туреччиною та Китаєм. З іншого боку, це можливість створювати розвивати тісні відносини, зокрема, створювати спільні підприємства з турецькими, китайськими чи казахськими компаніями.

Отже, вплив локалізації на економіку України залежатиме у першу чергу від розбудови двосторонніх стосунків з країнами, на які вона поширюватиметься. До цього може докладати зусилля як ділова спільнота, так і дипломати. Проте, якщо цього не станеться, то національний виробник, як і раніше, залишиться сам на сам із конкурентами із розвинутих економік.