Упродовж останніх 6 років Національний банк України проходить складний шлях трансформацій в усіх напрямках. 

Нова монетарна політика, нові підходи в системі регулювання банківського нагляду, реформа корпоративного управління — як власне в центральному банку, так і у банківській системі в цілому, перехід до інтегрованої моделі нагляду за фінансовим ринком (т.зв. СПЛІТ) тощо. 

Серед десятків реформ, вже реалізованих та тих, що ще впроваджуються, важлива реформа, пов’язана із політикою управління персоналом. Якщо на початку 2014 року в НБУ працювало понад 11 тисяч працівників, то сьогодні — близько 4,8 тисяч (з врахуванням Банкнотно-монетного двору). 

З них близько 80% — це люди, які розпочали роботу в Національному банку після Революції Гідності.

Та чи були ті люди, які працювали в НБУ раніше, непрофесіоналами? Ні! В Національному банку завжди працювали високого рівня фахівці. Особисто переконуюсь в цьому щодня, працюючи зі своїми колегами.

Національний банк завжди дотримувався принципу бути поза політикою, це була одна з ключових рис професіоналізму співробітників. Тому раніше в публічній площині з’являлося не так багато інформації, пов`язаної зі звільненням працівників.

Хоча приводів вистачало, адже сьогодні Національний банк програє судові справи колишнім працівникам за незаконне звільнення протягом 2014-2017 років на понад 10 млн грн — і сплачує ці кошти. 

У мене, як члена Ради НБУ, завжди виникало питання – хто має нести відповідальність за те, що кілька років тому людину незаконно звільнили, а сьогодні — Національний банк має сплачувати їй чималу компенсацію за рішенням суду? Питання досі відкрите.

Тож зараз читаю різноманітні коментарі щодо ситуації в Національному банку і намагаюсь збагнути: для чого це робиться і кому це вигідно? Останнім часом з’явилось багато бруду в інформаційних матеріалах про звільнення з Національного банку. Та якщо критично їх читати — жодних конкретних аргументів, окрім суб`єктивних оцінок. 

Як на мене, якщо звільнений працівник вважає, що його права порушені — він має іти до суду і доводити це правовим шляхом. 

Наскільки мені відомо, то жоден зі звільнених протягом останнього року працівників не подавав позову до суду. Тобто, все відбувалося відповідно до Закону.

Протягом останніх років політика НБУ на всіх напрямках роботи є послідовною, виваженою,  і на багатьох напрямках — навіть жорсткою. Але саме таким і має бути центральний банк.

Як член Ради, працюю вже з третім Головою НБУ. 

Всі Голови НБУ — професіонали, різні за стилем управління, проте спільні у послідовному реформуванні та оздоровленні банківського і небанківського ринків, забезпеченні фінансової та цінової стабільності, зміцненні інституційної незалежності Національного банку.  Кожен з них був і є на своєму місці. 

І кожен з них зустрічав опір і тиск з боку тих, кого не влаштовувала незалежна позиція НБУ: проходив через особисті погрози та інформаційне кілерство, театралізовані протести маріонеткових організацій, прояви політичного тиску в кулуарах та публічне обливання брудом і сфабрикованим компроматом їх та членів сімей. 

Та попри це — кожен продовжував гідно виконувати свій обов’язок перед державою і народом. 

І якщо уважно проаналізувати політику чинного Голови Національного банку Кирила Шевченка, то очевидно, що вона є продовженням курсу попередників, як би не намагались переконати в іншому опоненти. 

Багато напрямків, таких як грошово-кредитна чи валютно-курсова політика, яку Ради НБУ затвердила ще в 2016 році, працюють успішно з того часу і будуть працюватимуть надалі.

На мою думку, Кирило Шевченко збалансовано зберігає незалежність від усіх центрів впливу в державі, приймаючи інколи непопулярні з політичної точки зору рішення, але правильні і критично необхідні як для центрального банку і держави, зокрема:

1. Підвищення облікової ставки, коли цього вимагає ситуація — незалежно від побажань і невдоволення як представників уряду, так і великих бізнес-груп. Вважаю, що Правління в цьому році підвищувало облікову ставку своєчасно.

2. Припинення надання довгострокових кредитів рефінансування банкам — цей інструмент відіграв свою роль в підтримці держави, коли було потрібно, але в умовах необхідності стримування інфляції Національний банк без вагань пішов на такий крок. 

Банківська система залишається профіцитною. На кореспондентських рахунках банків в Національному банку та у депозитних сертифікатах знаходиться близько 200 млрд грн. 

І варто міркувати над спрямуванням цих коштів передусім в економіку. Згодом, коли буде приборкана інфляція, доцільно знову запровадити довгострокове рефінансування, насамперед для стимулювання кредитування та економічного зростання в державі.

3. Захист і зміцнення на законодавчому рівні корпоративного управління в банках, попри намагання окремих суб’єктів адаптувати відповідні закони під свої інтереси. Цьогоріч уже прийнято низку законодавчих змін з цих питань. 

4. Початок оздоровлення ринку небанківських фінансових послуг і побудова чіткої та прозорої системи, чому теж активно протидіють деякі гравці цього ринку, які звикли тривалий час працювати зі слабким регулятором (до реформи СПЛІТ). 

На цьому напрямку Національному банку потрібно провести ще багато роботи, щоб небанківський фінансовий сектор вповні працював на економіку держави, був фінансово стійким та надавав споживачам послуги високої якості.

5. Ну і зрештою — сміливість не грати, заради уникнення звинувачень і наклепів, в ігри тих людей, які прикриваючись незалежністю регулятора, насправді вдаються до брудних методів тиску та політичних інтриг. Бо у справжню незалежність вони самі просто не вірять.