Останні роки Україна переживає відновлення, а в окремих галузях спостерігається економічний підйом. В першу чергу через подорожчання агропродукції маємо пожвавлення цілих секторів економіки, в тому числі і хімічної галузі.

Вперше з 2012 року Україна почала експортувати всі три азотні добрива (карбамід, селітру та карбамідо-аміачна суміш (КАС)), а в 2021 році навесні ще й почала експортувати аміак, хоча весь 2020 рік лише імпортувала.

Це означає, що частка доданої вартості збільшилась, а експорт завдяки високим цінам на світовому ринку приносить валютні надходження.

Та попри зростання експорту, протекціонізм хімічної галузі активно намагається закрити будь-який імпорт добрив в країну. У 2018-2019 роках пішли перші розмови про квотування імпорту.

Хімічна атака: чи вдасться розділити імперію Фірташа та хто наступний

Виглядає абсурдним введення квотування після повного закриття поставок з Росії при тому, що власне виробництво комплексних добрив в нашій країні не почало розвиватись.

Ідея відродження власного виробництва заслуговує на державну підтримку. Та кого підтримує держава, якщо всі виробники знаходяться під толінговою схемою у однієї компанії, яка контролюється разом з азотними комплексами одними і тими ж людьми?

Наскільки імпорт пригнічує вітчизняного виробника, чи це саме той випадок, коли імпорт диктує ціни? Для відповіді, розглянемо спершу виробництво азотних і комплексних добрив.

*за даними Держкомстату та аналітичних видань

Динаміка нарощування виробництва красномовно говорить про значне покращення стану українського ринку добрив і збільшення частки вітчизняного виробника. 

Завантаження виробництв в першому півріччі як в азотному, так і в сегменті комплексних добрив було близьке до максимального потенціалу. 

Це при тому, що ціна газу на ринку постійно зростала, так само як і ціна на азотні добрива. Особливо вражає зростання виробництва КАС і групи комплексних — NPK і NP добрив. 

Ринкова конкуренція і ціноутворення мають ґрунтуватись на принципах раціонального ведення бізнесу. 

Закупівля сировини для виробництва за завищеними цінами та формування штучно завищеної собівартості виробництва ніяк не співвідноситься з ринковою господарською діяльністю та Європейськими стандартами, до яких ми так прагнемо.

Такі методи роботи були притаманні "лихим" 90-м, коли без контролю з боку ще молодої держави і був сформований значний склад списку громадян України, що очолюють рейтинг Forbes.

В умовах, коли управлінська діяльність ведеться в деструктивному напрямку для підприємства, абсолютно зрозумілі і логічні заяви віце-президента Союзу хіміків України про те, що хіміки відчувають нестачу грошей на технічне переозброєння і брак інвестиції.

Але ніхто не говорить про контроль виробничого процесу і прозорий механізм формування собівартості виробництва, не говорячи вже про методи ціноутворення, які далекі від ринкових.

Зокрема останнім часом Союз Хіміків України нарікає на те, що імпорт добрив, зокрема з Білорусі, в Україні здійснюється за цінами "значно нижчими за європейські". 

У розрізі даних інсинуацій цікаво розглянути динаміку імпорту в Україну найменш забезпеченої національними виробниками групи добрив — NP і NPK.

*за даними Держкомстату та аналітичних видань

Цікаво, що у порівнянні із минулим роком, у 2021 році обсяг імпорту комплексних добрив з Білорусі в Україну скоротився, в той час як з Європейських країн він навпаки збільшився. 

Абсурдним буде припускати, що з ідеологічних переконань, соціально навантажені виробники Польщі, Туреччини, Норвегії, Румунії постачають в Україну добрива за цінами значно нижчими за європейські.

Так, зросли ціни на добрива, вони справді стали європейськими, зросла вартість сировини та собівартість, але рушієм зростання цін була якраз нестача добрив. Згадайте скільки споживалось нітроамофоски, всіх видів NPK Україна вносила не менше 2 млн тонн, при потребі в 3,5-4 млн тонн, а в минулому році навіть і 2 млн тонн не внесли.

Окремо необхідно відзначити двократне зростання імпорту NP добрив з Казахстану, який нарощує своє виробництво і за підсумками поточного року може потроїти свої поставки в Україну. 

Крім того, в Центральній Азії відроджується промисловість Узбекистану. Наразі Україна вже закуповує узбецькі калій хлористий, селітру, карбамід та сульфат амонію.

Сумарні потужності виробників України по NP і NPK добривах складають не більше 450-500 тис тонн, при повному завантаженні підприємств це дозволяє закрити менше 30% від мінімальної потреби ринку.

Відтак виявилось, що попри закриття Росії закуповувати добрива є де. Чому ж під виглядом спільної боротьби з імпортом добрив під ударом опинилася саме Білорусь?

По-перше, все продиктовано надійністю білоруських виробників: вони своєчасно виконують замовлення, здійснюють оперативні відвантаження і служать єдиним рятівним колом для аграріїв України в разі зриву відвантажень національних виробників, коли добрива потрібні тут і зараз. 

Адже транспортне плече коротке, вагони є в наявності, навіть при майже завжди більших цінах, ніж на вітчизняні комплексні добрива, Білорусь користується попитом серед українських покупців.

По-друге, існуюча альтернатива поставок білоруських добрив служить лімітуючим фактором для отримання надприбутку "збутових" структур певної групи, адже на вільному ринку імпорт змушує стримувати цінові апетити та дотримуватись термінів у поставках і якісних характеристик.

По-третє, те що наразі склалася політична кон'юнктура, яка апріорі не повинна зачіпати інтереси бізнесу двох країн, служить розмінною монетою і можливістю на цій хвилі отримати бажаний результат.

Під прикриттям політичної доцільності та обвинувачуючи в колаборації із російським виробниками литовських, грузинських та білоруських виробників добрив, сьогодні лобісти намагаються намалювати навколо себе білу лінію у вигляді квот, мит та заборон, і, фактично, побудувати гетто для аграріїв, де рішення будуть прийматись в одному кабінеті, людьми, яких ніхто не знає, де неможливо нікому поскаржитись на невчасне відвантаження, де можна зібрати з ринку 2-3 млрд грн напередодні посівної, а потім не відвантажити добрива, сказавши, що уряд не дав дешевий газ чи електрику, чи може пустив якогось заблукалого імпортера на святу українську землю…

Можна і не орати. Як фермери без обробки землі вирощують рослини і що з цього виходить

Бажання заробити на ринку більше настільки високе, що навіть рішення Міжвідомчої комісії про економічну недоцільність запровадження квот на імпорт добрив зараз оскаржується в суді, триває апеляція, і зусилля направлені у різні кола впливу, в тому числі в ЗМІ.

Ще не забулися мітинги простих аграріїв у 2020 році біля Кабінету міністрів після появи новин про блокування імпорту добрив в розпал посівної кампанії.

Зараз для вирощування 1 тонни кукурудзи треба внести 350-400 кг добрив у фізичній вазі, це здебільшого карбамід та NPK. Вартість добрив приблизно складає 5900-6800 грн/т, що рівноцінно вартості однієї тонни кукурудзи. При середній врожайності в 7,2 тонни це 13,8% від вартості зерна кукурудзи.

В США, Канаді чи в інших країнах цей показник коливається від 8 до 11%, при тому що норма внесення в них на 50-100% більше, а врожайність на 30-40% вища.

Уявіть, що станеться із собівартістю кукурудзи, якщо NPK будуть коштувати не 17 тис. грн/т, а 20 тис. грн/т з доставкою? Тоді добрива впевнено займуть 15% від собівартості зерна. 

Звісно, про якість і вчасну поставку вже ніхто не говорить, бо станеться як в радянському магазині: на всіх поличках один товар, не хочеш – не бери.

Прикро, але по ціні добрива вже сягають святих цінностей, що гідні тільки святої землі. Аграрії незабаром будуть ходити до складу як в храм, давати хабарі трейдерам за своєчасне виконання замовлень, чи може більш якісний товар.

Для такого сценарію нічого не потрібно робити, а просто чекати, коли наша продукція перестане бути конкурентною через скорочення внесення добрив, а нові врожаї ще більше будуть виснажувати землю.