Наприкінці 2020 року у публічному зверненні до народних депутатів та до власних виборців президент Володимир Зеленський нагадав всім одну істотну деталь: "Пам’ятайте, як все починалось. ... Ми ставали командою у тому самому ж Трускавці. Ми різні, але все ж таки ми одне ціле – те, в що вірить вся країна…"

Затишне місто Трускавець, яке широко відоме своєю працею із оздоровлення людей, влітку 2019 року на певну мить опинилося в центрі суспільної уваги. 

Тоді новообраний лідер країни із найвищою повнотою влади в особі партії "Слуга народу" обрав це курортне місто задля інтенсивного навчання. Саме там новообрані народні депутати пройшли навчальні курси перед тим як приступити до роботи у Верховній Раді.

Вважалося тоді та вважається й до сьогодні – у Трускавці влада отримала найбільш вивірений дороговказ, що складається із найбільш передових теоретичних та практичних основ щодо суспільно-економічних перетворень та устрою.

У вже згаданій промові президент говорить, що Трускавець - не просто славетне місто на мапі України. Це система знань. На ній побудований фундамент політики Зеленського. І в це, використовуючи слова з вищезгаданої промови, "вірить вся країна".

Ось цю систему знань і варто розуміти як "Трускавець".

Це її назва, що адаптована до сучасної України. За своїм походженням ця система відома у світі як неокласична економічна теорія, що була сформульована наприкінці 19-го століття й критика якої припадає на самий початок 20-го століття.

Згодом неокласична економічна теорія стала складовою неоліберального світогляду. Її присутність в Україні розпочалася одночасно зі здобуттям незалежності. 

Далі у 1990-х роках була адаптація у професійних дискусіях та навчальних програмах спеціалізованих університетів. Реформатори зразка 2000-х років мають її теоретичне підґрунтя.

У 2019 році вона лише отримала формальне затвердження від різних гілок влади, включно із новообраним парламентом, через вищезгадану інтенсивну сесію із навчання нардепів у Трускавці.

Таким чином, "Трускавець" як система знань, була покликана вирішити одне з ключових обіцянок Зеленського, що корінням походить від економіки: подолання бідності в Україні. Адже самостійно українці борються із власною бідністю через втрачання гідності у заробітчанстві.

Як подолати бідність?

Відповідь на це питання від носіїв знань "Трускавця" звучить так: "Єдиний спосіб боротьби із бідністю – це зробити так, щоб економіка зростала швидко. Щонайменше на 5% в рік. Краще на 7%. Для цього слід залучати в країну інвестиції."

Коли вони кажуть про залучення інвестицій, то мається на увазі зовнішні фінансові інвестиції адже всередині країни потрібних заощаджень бракує. Існує переконання, що саме зовнішні інвестиції у формі кредитів підтримують макрофінансову стабільність.

Це досягати слід через:

• створення відповідного інвестиційного "клімату", наприклад, із залученням "інвестиційних нянь";
• лібералізацію трудового законодавства (на користь роботодавців – власників бізнесу);
• реформування профспілок (через їх дроблення та маргіналізацію, знову ж на користь роботодавців);
• подолання загальної корупції через приватизацію, корпоративне управління та реформування судової системи;
• запровадження ринкових відносин там, де ще залишилось централізоване державне регулювання, а саме в освіті, медицині, пенсійному забезпеченні та в користуванні сільськогосподарськими землями;
• незалежність центрального банку, який бореться передусім із загрозою інфляції й діє наввипередки (загроза безробіття є другорядною).

Вважається, що зовнішні фінансові інвестиції еволюціонують через два етапи, які не є обов’язково взаємним виключенням.

На першому етапі, як це відбувається сьогодні, інвестиції переважно концентруються в операціях із високодохідними цінними паперами від українських боржників (в першу чергу — ОВДП). Їх висока дохідність втілюється через теорію, що процентні ставки в Україні є похідними від стану міжнародних фінансових ринків та зовнішніх оцінкозок кредитоспроможності українських позичальників.

На додаток, в різних інтерпретаціях висувається аргумент про існування "ефекту витіснення". Також, популяризується теза про те, що "немає ніяких бюджетних грошей" або, що одне й те саме, "у держави немає власних грошей".

З часом повинен наступити другий етап завдяки переліченим реформам. Тоді інвестори повинні віддавати перевагу безпосередньо виробництву товарів та послуг в Україні.

Ось на цьому другому етапі залучені інвестиції, як вважається, будуть підвищувати ефективність виробництв в Україні. Завдяки саме цьому зростатиме продуктивність праці найманих працівників. 

Й тільки тоді робітник вправі розраховувати на підвищення власного доходу, що сплачує йому роботодавець. Адже, як вважається, повинно діяти правило: збільшення доходу людини відбувається відповідно до її продемонстрованих зусиль щодо збільшення власної продуктивності.

Тобто, темп зростання заробітної плати співпадає з темпом зростання продуктивності праці.

Ось такий ланцюг процесів, як вважається, подолає бідність. 

Водночас, такий підхід базується на теоретичному постулаті про "природне безробіття", яке в Україні вкотре оцінюється на рівні 8,5%. За цією теорією ситуація, коли рівень безробіття стає нижче за природний рівень, є небажаною адже вбачається ризик інфляції тому треба економіку від неї відвертати. 

На Заході серед економістів різних течій та шкіл такий підхід до подолання бідності отримав назву "trickle down economics". Його критична оцінка була сформульована щонайменше у 1960-х роках.

Цей термін можна перекласти на українську так – це розподіл доходів в економіці "з верхів" або це коли доходи течуть з гори до низу як гірський струмок.

Іншими словами, trickle down economics – це коли доходи формуються в першу чергу на вершині ієрархічної структури суспільства. На горі такої структури є малочисельний прошарок заможних людей й їх дохід від володіння бізнесом поступово сходить або збігає струмочками донизу по нижчим щаблям суспільної ієрархії. 

Тобто доходи заможних прошарків громадян трансформуються у доходи менш заможних людей через витрати перших на споживання та на купівлю праці.

Важливо також, що trickle down economics – це такий набір політик, які, як приклад, покладаються передусім на зменшення оподаткування для бізнесу або на здійснення підтримки пріоритетної галузі економіки (наприклад: оборонно-промисловий комплекс) або на усі інші заходи, що підтримують прибутки саме інвесторам.

Інвестори – це як фінансові інвестори (внутрішні та іноземні), так й інвестори у промислове виробництво (так само, внутрішні та іноземні). На сьогодні, із цих двох груп інвесторів більш захищеною з точки зору законодавства є група фінансових інвесторів у порівнянні із групою промислових. 

Боротьба із бідністю в Україні має суцільні ознаки, що це є trickle down economics. 

Носії "Трускавця" вважають, що фахова дискусія про цей підхід не потрібна українському суспільству. І все через те, що цьому підходу нібито немає альтернативи.

Українська ситуація влучно характеризується зауваженням від американського економіста Хаймана Мінськи: "The prince is constrained by the theory of his intellectuals!" ("Принц обмежується теорією власних інтелектуалів!").

Економічна модель від "Трускавця" не є виключною та незамінною. Вона є одна з інших, що людство виробило за останні кілька сотень років.

Для сьогоднішньої України з її суспільним запитом на подолання бідності в нагоді є минулий та сьогоднішній досвід з США.

Сполучені Штати Америки

Президент Джо Байден, пояснюючи суспільству свою економічну програму, постійно говорить одну ключову фразу: "trickle down economics never worked" (стимулювання економіки "гірськими струмочками" або "з верхів" не працює). Адже воно ніколи і не працювало. 

Що це означає? 

Як президент будь-якої країни світогляд Байдена визначають його економічні радники. Формально це Рада економічних радників. Вона складається із трьох осіб, професійних економістів. Й на них працює цілий апарат економістів.

Знову варто навести вищезгадане зауваження Мінськи, що лідер країни обмежується теорією власних інтелектуалів. Але в США ситуація із теорію серед інтелектуалів, що працюють над економічною теорією, доволі динамічна.

Про цю динаміку розповідалось у двох аналітичних записках: "Прогресивні ідеї перемагають у США" та "У чому секрет популярності Берні Сандерса та його значення для України". Тут дається взнаки вага виборців та їх підтримка прогресивного крила Демократичної партії на чолі із Берні Сандерсом та зростаючим молодим поколінням його однодумців та послідовників. Серед них лідером є Александрія Оказіо-Кортез (членкиня Конгресу від 14-го округу міста Нью-Йорк).

Відразу після обрання на посаду президента Байден доволі швидко визначився із складом Ради економічних радників. Цим складом Байден заявив, що його економічна політика похилиться у бік робітників. Й він не піде за економістами, що рекомендують режим жорсткої економії як інструмент, який нібито відновлює довіру та впевненість інвесторів.

Скоріш за все радники Байдена усвідомлюють помилку Барака Обами, коли його економічні радники вирішили, що найкраще — це політика із повернення довіри інвесторів. 

Остання має іншу назву – це політика затягування пасків адже вона покликана утримувати у безробітті більшу частку громадян порівняно із протилежною політикою, що покликана мінімізувати як кількість громадян без роботи так й час їх перебування в такому вимушеному стані.

Наразі існує згода між економістами в США, що таким чином адміністрація Обами затягла із виходом економіки із рецесії після кризи 2007-2008 років.

Президент Байден під час кількох публічних промов заявив, що настав час стимулювати економіку "з низів". Доходи в економіці повинні зростати від її фундаменту. Тобто від робітників – членів профспілок й далі через середній клас.

Далі, Байден пояснює принципи своєї адміністрації: "Я не проти бізнесменів, що збагачуються через прибуткову діяльність в тому числі й на Уолл Стріт. Але Уолл Стріт не збудував цю країну. Це середній клас та профспілки збудували її."

В тій самій промові від 27 травня Байден пояснює, що твердження про те, що заробітні плати зростають разом із зростанням продуктивності праці не підтверджується фактами.

Адже в реальності, з кінця 1970-х років в США зарплати в цілому по економіці були в стагнації. В той самий час продуктивність праці (й, відповідно, частка доходу, що припадає на прибутки власників бізнесу) неухильно зростали.

Щоб виправити цей розрив, як Байден дає зрозуміти, його адміністрація буде проводити таку політику, яка досягатиме стану повної зайнятості.

В його промові немає згадки про рівень "природного" безробіття. Можна припустити, що радники Байдена свідомі про розрахунки цього показника. Для США він складає приблизно 4,5%. Водночас вони іще більше розуміють усю теоретичну та практичну слабкість показника. 

Байден визначає стан економіки із повною зайнятістю наступним чином: "Замість того, щоб робітники конкурували між собою за робочі місця, яких обмаль, ми хочемо, щоб роботодавці конкурували між собою, приваблюючи до себе робітників." При цьому велика увага приділяється гідності робітників: "Коли найманий робітник заступає на робоче місце, він/вона не повинні залишати свою гідність за дверима". 

Й безумовно мова йде про зростання заробітної плати в цілому по економіці. Тут мається на увазі, що адміністрація Байдена свідома про значну втрату, що зазнали робітники починаючи із 1970-х років. Частка загальнонаціонального доходу, що щороку розподіляється на зарплати понизилась з 51,6% від ВВП у 1970 році до 42% у 2013 році. Останні дані про цей показник становлять 43,5% у 2019 році.

Також доволі прикметним є зауваження Джареда Бернштайна — одного із трьох членів Ради економічних радників Байдена. У нещодавньому інтерв’ю він висловився про так званий "ефект витіснення". Це твердження, що випуск державних цінних паперів у національній грошовій одиниці спричиняє підвищення процентних ставок та як результат витіснення, тобто зменшення, інвестицій приватним сектором.

Бернштайн говорить, що це твердження не підтверджується емпіричними спостереженнями. Це твердження, каже Бернштайн, часто-густо використовувалось для спантеличувано необізнаних слухачів й по суті це інструмент приховування справжньої сили фіскальної політики центрального уряду країни.

Таким чином, Байден та його радники ставлять щонайменше під сумнів корисність висновків від неокласичної економічної школи, яка сьогодні широко представлена такою своєю гілкою як ново-кейнсіанська (New Keynesian) теорія. 

Коли Байден говорить, що його економічна політика спрямована на найманих робітників, які наразі знаходяться без роботи або вимушені задовольнятися низькооплачуваною роботою, то він торкається й проблеми бідності в США. 

Ось цитата з його промови: "Конгрес повинен підняти мінімальний рівень зарплати до 15 доларів на годину. Ніхто не має працювати 40 годин на тиждень й залишатися при цьому в бідності."

Отже, по-перше, Байден та його економічні радники визнають, що питання бідності не зникло з порядку денного у США у 2021 році. По-друге, вони визнають, що звичні економічні рецепти (від неокласичної теорії) не є корисними й їх практичні дії будуть опиратися принаймні частково на нову економічну парадигму.

Криза COVID-19 та економічна криза змінили важіль впливу економістів, що використовують та розуміють світ через призму неокласичної теорії. Колишня повна домінація похитнулася.

За останні кілька років все більше розмов у публічній площині йде про економістів, що сформулювали альтернативу до неокласичної теорії. Їх є кілька. Поки що економісти Байдена не взяли на озброєння у їх боротьбі із бідністю та безробіттям повний арсенал альтернатив.

Але ось ця думка є показовою: "систематичні помилки уряду щодо недостатнього стимулювання економіки, перебільшення центральним банком інфляційних ризиків (підвищення процентної ставки навипередки, тобто до моменту фіксації прискорення інфляції вище бажаного рівня) – усе це у великій мірі спричиняє збільшення нерівності [й бідності]."

Одна з них зветься modern money theory (сучасна теорія грошей або теорія сучасних грошей). Відомо, що економісти розробляли її з другої половини 1990-х років. Вони спирались на інтелектуальну спадщину Кейнса, Мінськи та інших.

Одна з їх ключових порад щодо подолання бідності та безробіття це досягнення повної зайнятості через державну програму, відповідної до якої центральна уряд виступає як гарантований роботодавець.

У свою чергу, вищезгаданий економіст Хайман Мінськи ще у 1960-х роках у власних публікаціях щодо вирішення питання бідності та безробіття писав наступне: "У 1960-х роках адміністрації президентів США Кеннеді та Джонсона реалізовували програму "Війна із бідністю". Вона була провальною. Вона не поборола бідність!"

Він пояснив чому. Економісти в оточенні президентів були прихильниками неокласичної економічної теорії. Їх відповідь на питання як побороти бідність була у здійсненні інвестиційних витрат та соціальних виплат.

Мінськи наголошував, що той інструментарій, який задіяний у програмі "Війна із бідністю", сподівається що доходи зійдуть "з верхів" до менш заможних громадян. Це економічна політика, що втілена у афоризмі "приплив підніме усі човни".

Такий підхід не тільки не здатен побороти бідність, він її поглиблює. Помилка економістів при владі була в тому, що вони вбачали безробіття як проблему самих безробітних й намагались їм допомогти через створення програм з перенавчання та отримання нових знань та навичок.

А слід було, як писав Мінськи, брати безробітних такими які вони є. Давати їм роботу відразу, щоб вони вчились на робочому місці. Для цього слід створювати федеральні програми із надання роботи, що має не мізерну, а достойну оплату усім бажаючим працювати.

Наразі економісти Байдена на слідують вищезазначеним порадам щодо створення програм федеральних програм із надання праці для безробітних. Але вже зараз є зрозумілою логіка твердження Байдена, коли він каже, що trickledown economics never worked. Це було відомо в США іще із 1960-х років. Й це знову знайшло підтвердження у 2021 році.

Висновок

Зазначене твердження Байдена варто перекласти на сучасну реформаторську мову України. 

В результаті отримаємо: "Трускавець" не працює, адже він ніколи не працював.

Вирішення проблеми бідності традиційними методами з арсеналу неокласичної економічної теорії — тобто від "Трускавця" — призводить до збільшення нерівності та бідності. Цьому досвіду вже більше ніж кілька десятків, якщо не сотні, років. Досвід США прямо говорить про це.

Наразі, боротьба з олігархами в Україні це процес, який фокусується не на корінь економічної проблематики. Адже цей процес сформульовано в теоретичній рамці "Трускавця". 

У цій справі слушним є наступне історичне порівняння. З 17-го століття в Європі почали відбуватися бунти робітників проти ткацьких машин, що почали тільки з’являтися й були тими технологічними інноваціями, що згодом відкрили шлях до промислової революції в Англії у 18-му столітті.

Тоді ж разом із бунтами були підпали машин й заклики до їх заборони або ж обмеження у застосуванні. "Знадобився час та досвід перед тим як робітники навчилися розрізняти між машинами та їх застосуванням капіталом. Таким чином, вони навчилися спрямовувати свої атаки не на інструменти виробництва, а на [капіталістичний] режим виробництва, в якому вони використовувались".

Це історичне порівняння є слушним для українського суспільства, яке все ще навчається розрізняти причинно наслідкові зв’язки в економіці.

Отже, твердження Байдена в перекладі на українську є слушним. 

В першу чергу для громадян України, які цього року святкують 30-річчя незалежності країни.