У листопаді 2019 року німецький парламент схвалив своєрідну інтерпретацію модифікації до газової директиви ЄС.

Тоді здавалося, що побудова "Північного потоку-2" і нова російсько-українська газова війна при відсутності нового контракту на транзит газу – це справа часу.

Долю української ГТС, яка на той час була задіяна лише на половину власних потужностей, та вітчизняного транзиту врятували американські санкції проти компаній-трубопровідників у Північному морі.

Справа не лише в транзиті, а й в імпорті Києвом блакитного палива. Хоча Україна ще у 2015 році відмовилася від прямого імпорту з РФ, більша частина "реверсного газу" з Угорщини та Словаччини (їх частка в нашому імпорті у 2019 році становила 90%) фізично потрапляє у ці країни через нашу ГТС з Росії.

В умовах, коли Україна змушена імпортувати третину газу (країна щорічно споживає близько 30 млрд куб м, з яких власного видобутку 20,7 млрд куб м), залишення поза грою української ГТС через відсутність контракту на транзит російського газу суттєво загрожувало вітчизняній енергетичній безпеці.

Щоб не допустити такої ситуації після 2024 року, коли закінчиться українсько-російський контракт на транзит газу, та залишити українську ГТС потрібною для ЄС, Україні слід диверсифікувати імпорт до моменту "кінця російського газу".

Для цього Києву варто зробити низку кроків: розбудувати інтерконектори для постачання газу, який прибуває до литовського та польського СПГ-терміналів чи польської ПРГУ, долучитися до Південного газового коридору для імпорту газу з азербайджанських родовищ через Трансбалканський трубопровід чи збільшити власний видобуток шляхом залучення іноземних інвестицій.

Важливе місце у вітчизняній газовій стратегії повинна посідати й ідея побудови власного терміналу СПГ.

5 квітня Володимир Зеленський відвідав з офіційним візитом Катар. Попри класичну українську риторику для країн Перської затоки про перспективи перетворення України на "промислового гаранта", прес-реліз на сайті ОП містить згадку про обговорення главами держав ідеї побудови СПГ-терміналу.

Хоча ідея побудови СПГ-терміналу чи ПРГУ (плавучої регазифікаційної установки) лунає не вперше, можливість регазифікації СПГ зазвичай зіштовхувалася з питанням пропуску Туреччиною газових танкерів через Босфор та Дарданелли, і саме Катар може допомогти Україні в цьому питанні.

З огляду на важливість позиції Анкари в цьому питанні, ідею побудови СПГ-терміналу потрібно підіймати у тристоронньому переговорному форматі між Україною, Туреччиною та Катаром – найбільшим світовим експортером СПГ та четвертим найбільшим експортером газу до Європейського Союзу.

У 2020 році Київ включив Туреччину до числа стратегічних партнерів у Стратегії національної безпеки. У той час у Дохи та Анкари після Арабської весни 2011 року склалися союзницькі відносини: Катар надавав Туреччині мільярдні кредити, а Анкара розмістила власну військову базу в Катарі.

Варто розуміти, що катаро-турецькі відносини базуються не лише на кон'юнктурі, а й на ідеологічно-ціннісних речах, таких як підтримка релігійно-політичних організацій. Тому такий трикутник здатний покращити відносини з Туреччиною та Катаром на середньострокову перспективу.

У контексті газової співпраці Київ може запропонувати Анкарі вигідні ціни на оренду мережі підземних газових сховищ, яка здатна зберігати 32 млрд куб м газу, а Досі – довгостроковий контракт на експорт СПГ до України.

Туреччина теж розвиває власну газову стратегію через Південний газовий потік і власні родовища газу, тож буде зацікавлена у використанні українських газових сховищ. Факт участі Катару, союзника Туреччини, у такому проєкті допоможе Україні нейтралізувати можливе сприйняття Анкарою вітчизняного СПГ-терміналу як засобу для можливого підриву становища Туреччини.

Постає питання: навіщо Україні термінал та стільки газу? Потрібно розуміти, що, незважаючи на декарбонізацію та "зелений транзит", попит на газ, який ЄС визначає як bridge fuel (перехідне паливо), буде тільки зростати.

За прогнозом компанії McKinsey & Company, попит на ринку СПГ буде збільшуватися до 2035 року із середнім показником 3,6% на рік, тоді як ринок вугілля та нафти після 2025 року буде користуватися меншою популярністю.

Ба більше, навіть під час періоду спаду попиту на природний газ важливу роль гратимуть біогаз і суміші водню та газу, тому для України надважливо забезпечити сталу роботу газотранспортної системи.

Побудова власного СПГ-терміналу – це засіб як здобуття вітчизняної енергонезалежності, так і побудови українського газового хабу.

Третя найбільша у світі мережа підземних газових сховищ разом з однією з найбільших світових ГТС, що здатна щорічно експортувати 146 млрд куб м газу, – це необхідні технічні гарантії для функціонування такого хабу.

Україна зможе експортувати газ до Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, Молдови та Болгарії на постійній основі і стати "газовим гарантом" для них у випадках росту попиту, холодних температур чи форс-мажорних ситуацій.

Ба більше, подальший розвиток послуги short-haul (транспортування газу між європейськими державами через територію України) та популяризації ідеї використання українських сховищ газу – це додаткова вага "українського газового хабу" та додаткове завантаження ГТС.

Наявність сталих диверсифікованих обсягів газу, необхідних технічних характеристик разом з подальшою лібералізацією ринку дозволить Україні перетворитися з держави, яка у жовтні-листопаді 2019 року перебувала за крок до нового російського газового шантажу, на східноєвропейський газовий хаб.

Це збільшить геополітичну вагу України та зменшить вплив держави-агресора на європейський ринок газу.