У світі весь гірничодобувний бізнес зосереджений в приватних руках, в той час, як в Україні все ще ведуться дебати: добре це чи погано віддавати розвідку і видобуток корисних копалин приватному підприємцю, хоча всі знають, що велика частина цієї індустрії вже не належить державі. 

Чому? Тому що приватні та акціонерні компанії — це ефективність і продуктивність. В тому числі й для уранового бізнесу. 

Варто подивитися на досвід Казахстану, який після розпаду СРСР та здобуття незалежності для того, щоб розвинути гірничодобувну промисловість загалом та видобуток урану зокрема, вивів активи з державної власності і зробив їх або акціонерними, або взагалі приватними. 

Тільки після цього туди зайшли приватні інвестори або акціонерні великі компанії. Так Казахстан став державою №1, яка виробляє найбільше урану у світі.

Водночас Україна, держава, яка залежить від атомної енергетики, видобуває лише 30% необхідного для роботи її АЕС урану. До чого це нас веде і чому особливо в цьому світлі важливо не боятися приватних інвестицій? 

Держава — складний менеджер

У державних руках не обов'язково зосереджувати важливі галузі, тому що держава є складним менеджером. І це слова самих же державних управлінців. Чому? 

Справа не в тому, що вони погані керівники, навпаки — серед них є дуже кваліфіковані управлінці, а в тому, що в державному підприємстві система прийняття управлінських рішень дуже зарегульована. 

Іноді директор не може купити навіть "ящик цвяхів" без дозволу вищого департаменту або відділу в міністерстві, а міністерство — без узгодження з Кабміном. Цьому є свої причини, але не завжди це ефективно.

Це ми знаємо і на своєму досвіді. Наприклад, Сафонівське родовище урану було присутнє в державних програмах розвитку уранодобувної галузі протягом останніх 20 років. 

За цей час на підприємстві встигли зробити небагато. Водночас з моменту взяття родовища приватним підприємством АЕСУ за 2 роки був зроблений такий обсяг робіт, який державне підприємство виконувало б довше — можливо, за 6 років, тільки внаслідок бюрократичних процесів. 

І це при тому, що до нас настільки підвищена увага, що кожне узгодження нам іноді доводиться отримувати по півроку.

Наскільки це (не)безпечно?

Якщо з ефективністю все зрозуміло, то не менш часто виникають питання і до боку безпеки. Чи безпечно віддавати той же уран в руки підприємства недержавної форми власності? 

Що таке держава? Говорячи спрощено, це структура, яка регулює суспільні відносини. Тому незалежно від того, чи знаходиться те чи інше підприємство, в нашому випадку гірничодобувне, в приватних руках, або є акціонерною компанією зі змішаним капіталом, або є державним, система контролю і рівень контролю до всіх однакові. 

З досвіду роботи нашого підприємства, рівень контролю з боку цих органів навіть вищий і жорсткіший. Деякі питання нам доводиться роз'яснювати чиновникам місяцями — так досконально контрольні органи вивчають нас. Це і говорить про рівень безпеки.

Більш того, приватні підприємства в гірничодобувній промисловості залишаються відкритими, подають всі необхідні регламентні документи, проходять всі необхідні експертизи державних органів на всіх стадіях проєктування.

Крім того, є чимало країн, де навіть атомна енергетика знаходиться під переважним або значним недержавним контролем: це США, Японія, Великобританія, Швеція, Німеччина, Фінляндія, Іспанія, Швейцарія і т. д. Не кажучи вже про видобуток урану. Але контроль та інспекційні функції все одно залишаються за органами держави.

Повернемося до вже згаданого факту: з того обсягу урану, який необхідний для наших атомних електростанцій, Україна виробляє лише 30%. 

При цьому з тією ситуацією, яку ми маємо на сьогодні, ця цифра може зменшитися. Уран — корисна копалина енергетичної безпеки для України. 

Розуміючи, що ефективніше його добувати руками компаній приватної форми власності, а не держави, і знаючи, що при цьому рівень безпеки та контролю не страждає, ми приходимо до очевидного висновку: стратегічно важливо саме залучати в цю галузь приватного інвестора, а не навпаки.

Якщо ж держава збирається використовувати свої ресурси для того, щоб управляти, контролювати та виробляти в цій індустрії, вона повинна інвестувати гроші в цю індустрію.

Натомість держава робить тільки декларативні заяви, пише програми та потім ще й вимагає від підприємств, щоб ці програми виконувалися.

Перед Україною сьогодні стоїть безліч завдань. Багато з них безпосередньо пов'язані з її виживанням як держави. 

При цьому стільки залишається недофінансованих ключових сфер — наприклад, медицина або освіта, інфраструктурний розвиток. Успішний менеджер, як відомо, — той, який може правильно делегувати потрібні завдання. 

Зробити це так, щоб спільна справа виконувалося ефективно, щоб рух до мети був органічним. Успішна держава повинна вміти робити те ж саме. Правильно делегувати та розставляти пріоритети, не відпускаючи контролю. І це саме те рішення, яке так потрібно зараз гірничодобувній, урановій, атомній індустрії.