Понад рік в нашій країні діє новий, дуже прогресивний закон "Про концесію". Ми сподівались на певний інвестиційний прорив. 

Але, на жаль, в системі охорони здоров’я майже немає прикладів вдалої взаємодії держави та приватного інвестора.

На запит Комітету з питань здоров’я нації Міністерство економіки відповіло, що станом на 2 грудня 2020 року у сфері охорони здоров’я реалізуються лише два проєкти державно-приватного партнерства. 

Перший – "Діагностичний центр" під Києвом. Договір на 49 років укладений 28 липня 2017 року між Бориспільською районною радою та ТОВ "СканДіагностика". 

Концесіонер отримав право на будівництво на території центральної районної лікарні діагностичного центру площею 366 кв м. 

До складу медзакладу увійде кабінет комп’ютерної томографії, клініко-діагностична лабораторія, відділення гемодіалізу.

Другий контракт про спільну діяльність між місцевою владою та інвестором почав діяти 02 листопада 2019 року у місті Трускавець. 

Сторони погодили створення Центру малоінвазивної хірургії (малоінвазивні оперативні втручання в хірургії, урології, гінекології та проктології. Договір на 25 років укладений між Трускавецькою міською радою та ТОВ "Медичний центр "Консиліум". 

Приватний інвестор, крім іншого, отримав право на управління, реконструкцію, капітальний ремонт приміщень КНП "Трускавецька міська лікарня" та придбання обладнання, необхідного для створення Центру малоінвазивної хірургії. 

Серед послуг, які має надавати приватна компанія, наступні: діагностика, проведення малоінвазивних операцій та реабілітація.

Чому ж немає інших прикладів? Залучення інвестицій за допомогою механізмів державно-приватного партнерства – це реальна можливість оновити матеріально-технічну базу та вивести занедбані медичні заклади на сучасний рівень. Зняти з місцевого бюджету тягар витрат, якій громада не здатна самостійно тягнути.

Завдяки державно-приватному партнерству держава може спрямовувати інвесторів до найбільш "проблемних" галузей охорони здоров’я. 

Наприклад, гостро потребують сучасного обладнання наші регіональні онкологічні центри. На периферії є дефіцит якісних послуг з проведення гемодіалізу. Вартість послуг сплачує НСЗУ, потрібне лише обладнання та приміщення.

Нестачі у потенційних інвесторах теж, наскільки я розумію, немає. Для інвестора "медична" концесія – це мінімальні ризики і низький поріг для входження у проєкт. Приміщення, інфраструктуру тобі надають, база клієнтів теж є. Це ж не будівництво нового медичного центру "з нуля"!

Чому ж тоді підписані тільки два концесійні договори? З яких у 2020 році – нуль.

Все просто. Виконавча влада має докласти трохи зусиль та розробити типову модель – рамковий універсальний договір. 

Потрібна методика визначення справедливих та взаємовигідних для інвестора та місцевої влади умов концесійного контракту: обов’язків сторін, терміну договору, гарантій сплати за послуги, які надають медзаклади на основі концесії.

Міністерство економіки спільно з Міжнародною фінансовою корпорацією (IFC) спільно працюють над вирішенням цієї задачі, готуючи моделі реалізації державно-приватного партнерства в межах пілотних проєктів у Львівській області. 

Можливих моделі концесії наразі дві. Перша — приватна компанія бере в управління медичний заклад, дооснащує його обладнанням та надає послуги населенню. Друга – створення лабораторно-клінічного центру на території лікарні та надання послуг громадянам.

Водночас масове впровадження проєктів державно-приватного партнерства не почнеться без запровадження довгострокового бюджетного планування. 

Через особливості українського законодавства концесіонеру ніхто не зможе гарантувати, що і через п’ять, і через десять років держава в особі НСЗУ продовжить сплачувати за надані громадянам послуги на основі економічно обгрунтованих тарифів. Фінансування Національної служби здоров’я планується на один бюджетний рік.

Наприклад, інвестор вклав кошти у створення діагностичного центру десь у районному центрі. За комерційним тарифом на окупність він ніколи не вийде – немає достатньої кількості платоспроможних клієнтів, це не Київ чи Львів. 

Інвестор розраховує або на дотації з місцевого бюджету, або на НСЗУ. Але ані в першому, ані в другому випадку фіксація довготривалих умов неможлива (до речі, саме тому Комітет з питань здоров’я нації так наполягав на збереженні у законодавстві норми про фінансування програми медичних гарантій у розмірі 5% від ВВП країни).

Отже для запуску програми медичних концесій потрібно йти двома шляхами. Розробка типових механізмів, критеріїв, алгоритмів, які місцева влада зможе використати для формування справедливих умов договору з інвестором. Та врегулювання питання довгострокового бюджетного планування.