Другого грудня парламентський комітет з питань економічного розвитку планує розглянути законопроєкт №3739 про внесення змін до Закону "Про публічні закупівлі" щодо створення передумов для сталого розвитку та модернізації вітчизняної промисловості. Нам більш відомий як закон про локалізацію.

Проєкт фактично забороняє державі купувати на тендерах окремі товари, якщо їх не виробляють в Україні. 

До переліку увійшли майже 100 найменувань, в тому числі трансформатори, турбогенераторні установки, електричні конденсатори, автомобілі швидкої медичної допомоги, автобуси, тролейбуси, фургони, автоцистерни, самоскиди, локомотиви тощо. 

У випадку прийняття закону державні органи, підприємства та органи місцевого самоврядування не зможуть придбати за державні кошти, наприклад, пожежну машину, якщо 40% її виробництва не сконцентровано саме в Україні.

Автори законопроєкту вважають, що такий крок дозволить відновити українську промисловість, завантажити її роботою, а значить збільшити кількість робочих місць, обсяг сплачених податків та покращити конкурентоздатність українських виробників на світовій арені. Проте, такого результату досягнути не вдасться і ось чому.

1. Українські виробники можуть змовитись та продавати потрібний державі товар за суттєво завищеними цінами

Законопроєкт зобов’язує державу купувати виключно українське. При цьому, за окремими товарними позиціями в Україні кількість виробників не перевищує двох – трьох, а подеколи виробник взагалі один-єдиний. 

Отже, звільнені від будь-якого конкурентного тиску з боку іноземців та при недієздатному АМКУ виробники можуть продавати потрібний державі товар за суттєво завищеними цінами. Жодних запобіжників від подібної поведінки проєкт закону не містить.

Для прикладу, такими запобіжниками могли б бути:

- надання АМКУ права у випадку виявлення ознак порушення з боку виробників таких товарів заборонити державі до моменту виправлення ситуації застосовувати критерій локалізації;

- передбачити право державних замовників не застосовувати критерій локалізації, якщо продукція українських виробників є суттєво дорожчою за іноземний аналог;

- визначення, що критерій локалізації може застосовуватись виключно на тих ринках, де присутнє не менше шести виробників, які йому відповідають (за антимонопольним законодавством, 5 виробників з часткою більше 70% - колективна монополія).

2. Українські виробники зможуть продавати товари гіршої якості за вищу ціну

Згідно з нормами законопроєкту, державний замовник має купувати, для прикладу, автомобіль швидкої допомоги тільки той, що на 35% виготовлений в Україні. 

При цьому, якщо якість таких автомобілів буде низькою, якщо вони не будуть мати потрібної замовнику комплектації тощо, замовник нічого не зможе з цим вдіяти. Та все одно мусить купувати саме "локалізаційне". Тобто знов ж таки ніяких запобіжників для подібних випадків закон не містить.

Такими запобіжниками могли б бути:

- право замовника не застосовувати критерій локалізації у випадках, коли українські виробники не можуть запропонувати товар потрібної якості та з необхідними технічними характеристиками;

- надання профільному регулятору права зупинити використання критерія локалізації у випадку наявності системних порушень з боку українських виробників в частині якості продукції, безпечності та дотримання стандартів та/або відсутності достатньої кількості товарів, що відповідають визначеним технічним характеристикам.

3. Прийняття законопроєкту не стимулюватиме експорт

Законопроєкт не містить жодних стимулів для розвитку експорту товарів, на які поширюватиметься його дія. Українські виробники зможуть виробляти дорогий товар невисокої якості та бути впевненими, що держава у них його все одне купить, бо закон зобов’язує. Мотивації експортувати товар не буде.

При цьому, в проєкт можна було б інтегрувати модель, за якою критерій локалізації не застосовувався б до товарів, експорт яких з України не здійснюється.

4. Законопроєкт не сприятиме збільшенню конкурентоздатності українських виробників

Проєкт не ставить перед українськими виробниками жодних цілей, яких вони мають досягнути в обмін на такі протекціоністські заходи з боку держави, та є безстроковим. 

Натомість, мають бути встановлені не тільки цілі, а й фактичні показники, за якими перевірятиметься їх виконання, та строки досягнення цілей. 

Це може бути як той самий експорт, так і модернізація виробництва, інвестиції у людський капітал, наукові розробки тощо.

У випадку недосягнення визначених цілей, порядок застосування критеріїв локалізації має переглядатись або скасовуватись. 

Крім цього, строк, який будуть діяти протекціоністські заходи, має бути встановлений на рівні закону. Саме за цей період українські виробники повинні будуть зрости настільки, щоб не боятись конкуренції з боку іноземного бізнесу.

5. Законопроєкт дозволяє маніпуляції з визначенням ступеню локалізації завдяки непрозорості процесу

Відповідно до проєкту закону, Міністерство економіки встановлюватиме порядок визначення питомої ваги вартості сировини, матеріалів, деталей, складових частин і комплектуючих виробів, робіт, послуг та інших складових вітчизняного виробництва у собівартості товару. 

Жодних положень про те, як це буде відбуватись, як і зобов’язань щодо прозорості цього процесу, опублікування інформації про його проходження виробниками тощо проєкт не містить.

При цьому, обов’язковою передумовою успішності будь-яких протекціоністських заходів – є їх прозорість. Громадськість, експерти, суди, правоохоронні та контролюючі органи повинні детально розуміти, як той чи інший захід застосовується, та мати можливість контролювати та моніторити цей процес.

Я переконана, що українським виробникам без державної підтримки буде непросто. І всі розмови про рівність, що ведуться на світовій арені, мають сенс, коли говорять дійсно про рівних. 

Україна мала складну історію розвитку, і в багатьох випадках несправедливо звинувачувати саме підприємців у тому, що український бізнес не є конкурентноздатним на світовій арені. 

Отже по рівному треба відноситись до рівних, а слабкішим мають надаватись привілеї, щоб вони мали бодай один шанс зрости та наздогнати.

Але, для того, щоб стати конкурентоздатним в гостях, треба навчитись конкурувати вдома. І будь-який протекціонізм, особливо в сфері публічних закупівель, має запроваджуватись помірковано та виважено. 

Щоб не вбити остаточно конкуренцію та здатність змагатись в українських підприємців, а навпаки – розвинути її, зробити їх сильнішими, щоб виростити майбутніх переможців на міжнародних ринках.

Тому, важливо, з самого початку виокремити ті галузі, що не витримують конкуренції з іноземними виробниками, як "немовлята", а не хворі. Якщо галузь молода та недорозвинена, якщо їй не вистачає ефекту масштабу та технологій – державна підтримка може допомогти. 

Якщо галузь просто хвора, то бездумне накачування її грошима та замовленнями не вилікує хворобу, а ще більш її загострить. Такі галузі треба спочатку лікувати, та лише за умови демонстрації успіхів лікування у перебігу хвороби – підтримувати.

І звичайно важливо мати сильне та спроможне конкурентне відомство, що здатне виступати арбітром на полі змагань та навчати українських виробників змагатись за правилами і перемагати.

Отже, поки запропонований парламентарями законопроєкт схожий просто на лобіювання вимоги українського бізнесу дати роботу і гроші без жодних зобов’язань, плану та відповідальності.