Багато років тому я починав свою професійну кар'єру в юридичному департаменті Фонду держмайна.

Мені пощастило брати участь у переговорах та укладенні перших в історії України успішних приватизаційних угод за участю стратегічних інвесторів: ВАТ "Миколаївцемент" – Lafarge, ВАТ "Луцький підшипниковий завод" – SKF, ДП "Суднобудівний завод ім. 61 комунара" – Damen Shipyards.

Упродовж професійної кар'єри я був глибоко занурений в супроводження приватизаційних процесів або брав участь в угодах щодо або за участю підприємств, які пройшли процес приватизації.

Ні є таємницею, що за деякими фрагментарними винятками приватизація в Україні відбувалася для "своїх" або взагалі гальмувалася.

Умови приватизації часто прописувалися під конкретних українських або російських покупців, маркетування конкурсів відбувалося у місцевій пресі, у зв'язку з чим потенційні глобальні гравці не знали про відповідну можливість. Як наслідок, держава ніколи не отримувала за актив реальну ринкову вартість.

У багатьох випадках процеси роздержавлення гальмувалися з надуманих підстав, але реальна причина завжди була прагматичною та банальною: навіщо приватизувати актив, викладати за нього справжню ринкову ціну, якщо можна поставити на нього свій менеджмент, спрямувати фінансові та товарні потоки у "правильному" напрямку і досягти потрібного економічного ефекту?

У результаті прибутки осідали на рахунках заздалегідь визначених приватних власників, а державний актив поступово втрачав вартість і конкурентоздатність. Зазвичай підприємство повністю обезкровлювалося. Незважаючи на величезну прибутковість бізнесу, створювалися шалені штучні борги навіть із зарплат.

Саме з цих причин стратегічні іноземні інвестори зазвичай оминали приватизаційні процеси Україні, оскільки не були готові купувати квиток на війну з місцевими бізнес-елітами за місцевими правилами.

Це призвело до того, що державні активи безнадійно застаріли та зносилися, а вчорашні національні чемпіони – відомі на весь світ унікальні компанії – втратили конкурентоздатність на глобальних ринках і ринкову вартість.

Прикро визнавати, але велика кількість вчорашніх стратегічних підприємств продаються як об'єкти нерухомості або груда металобрухту. Отже, роздержавлення треба робити якнайшвидше. За державну власність потрібно виручити хоч якісь гроші, поки активи не стали більшим тягарем для України.

Новий-старий ФДМ

Виглядає так, що ситуація змінюється на краще. Нарешті з'явилася політична воля змінити стан речей. Принаймні, це декларує нова команда ФДМ.

Це підтверджують конкретні приклади: успішний кейс продажу готелю "Дніпро", демонополізація спиртової галузі та виставлення на продаж підприємств концерну "Укрспирт", амбітний перелік підприємств – національних чемпіонів, які виставлять на продаж найближчим часом.

Вражає також повна зміни парадигми роботи ФДМ. Стара модель роботи надавала відомству майже необмежені можливості з точки зору "організації" процесу приватизації, що призводило до зазначених вище зловживань.

Тепер роль ФДМ більше схожа на роботу класичного інвестиційного банку, який готує актив до зміни власника, загортає в гарну обгортку, визначає початкову ціну, маркетує і виставляє на продаж на "ProZorro.Продажі" – конкурентну площадку, яка позитивно зарекомендувала себе в Україні і за кордоном.

Співпраця держорганів

Законодавство про конкуренцію передбачає, що певні угоди повинні погоджуватися з АМКУ. Більшість активів, які проходять процес роздержавлення, підпадають під відповідне зобов'язання.

У приватних M&A-угодах сторони інколи "забувають" зробити відповідні погодження, про що відомство може не дізнатися або дізнатися пізніше.

У випадку приватизації оминути конкурентне відомство майже неможливо. Законодавство передбачає, що передавання активу забороняється до отримання дозволу на концентрацію, якщо його отримання вимагає закон.

Незважаючи на чітке та прозоре регулювання, ми все одно стикаємося з випадками, коли переможці торгів згадують про необхідність погодження угоди в останню чергу, що ставить угоди під ризик. Більше того, недолугі покупці намагаються звинуватити АМКУ в "безпідставному" затягуванні процесу.

Процедура отримання дозволу на концентрацію чітко врегульована. Крім досвіду, вона вимагає надання сторонами угоди великого обсягу інформації та документів, а також повного розкриття бенефіціарних власників.

АМКУ аналізує не тільки корпоративні інструменти контролю, а й інші механізми, які можуть використовуватися для здійснення контролю. Зокрема – фінансову схему, яка використовується для оплати угоди.

Процес збору та аналізу інформації може забрати багато часу. У деяких випадках процес підготовки до файлінгу може тривати кілька місяців.

Якщо сторони жорстко обмежені в часі, угоди зриваються або до АМКУ потрапляє пакет документів, який не відповідає регуляторним вимогам або містить недостовірну інформацію. Це призводить до тривалого та витратного розслідування і штрафу в розмірі 1% від річного обороту бізнесу.

У випадку виявлення в структурі заявників "скелетів у шафі", тобто угод з минулого, які не були погоджені з АМКУ, відомство має право накласти штраф у розмірі до 5% від річного обороту бізнесу. При цьому під час розслідування справи відомством треба витратити шалений ресурс.

Приватизація є реальним шансом прозоро отримати у власність державні активи, але до участі в процесі варто готуватися заздалегідь. Підготовку процедури погодження угоди з АМКУ варто починати якомога раніше, щоб своєчасно виявити проблемні зони, знайти документи та підготувати структуру.

Усе зазначене вище стосується не тільки угод, що укладаються в процесі приватизації, а й "приватних" транзакцій на ринку нерухомості.

За певних умов під зобов'язання попереднього погодження з конкурентним відомством можуть підпадати не тільки угоди, за якими переходить право власності на актив, а й договори концесії, оренди та управління об'єктами нерухомості, зокрема, угоди з управління готельними об'єктами.

Більшість угод щодо об'єктів нерухомості може погоджуватися за спрощеною процедурою протягом 25 днів, якщо відповідному файлінгу передує якісна професійна домашня робота з підготовки документів та обґрунтування позиції.

"Амнезія" сторін щодо необхідності отримання дозволу АМКУ може обернутися зривом угоди, тривалими розслідуваннями і значними штрафами.