Протягом попередніх років ми говорили про те, що в Україні зникло 10 000 річок. Часто ці слова сприймалися, як статистика, яка далеко не всіх і не завжди зачіпала за "живе". 

Але цьогоріч ми відчули на собі, як це — добувати воду з річки, стан якої жахливий, добувати воду з річки, яка зникає на очах. 

Житомир вдруге за рік стикнувся з проблемою критичного рівня води у водосховищах Відсічному та Денишівському. Вдруге за рік місто змушене цідити воду з річки, щоб "приготувати" її житомирянам. Хочете знати, у чому причина такого стану речей? У державній байдужості.

Держава системно не займається вирішенням проблеми збереження найважливішого ресурсу. Ми бачимо, що докладаються надзусилля для того, щоб приділити увагу питанням енергетичної галузі. Усі 100% державної турботи, опіки і заступництва належать енергетиці. 

Натомість проблемам водопостачання, які є не менш критично важливими, влада приділяє 0% уваги. 

У той час, як європейські країни постійно інвестують у життєво важливу галузь, щоб вона була здоровою, українська влада з часів розпаду Радянського Союзу і до сьогодні не здійснила системних кроків для того, щоб система водопостачання та водовідведення була притомною. 

Замість того, щоб почати вирішувати проблеми галузі, у вересні ми отримали штучне підвищення цін на електроенергію, що аж ніяк позитивним чином не вплине на надання послуг з водопостачання та водовідведення. 

Ми почали втрачати те, що було створено за Радянського Союзу, ми почали деградувати, скочуватися в прірву. Не охороняючи наші джерела водопостачання від людського впливу, ми опинилися на межі зникнення води. 

Найяскравіша ілюстрація річкових "конвульсій" — зелена річка Дніпро, яка з кожним роком цвіте все інтенсивніше.

Уже не перший рік ми намагаємося донести і суспільству, і очільникам держави думку про те, що охорона річок, водопостачання та водовідведення — це проблеми, якими потрібно постійно займатися. Наслідки їх подальшого ігнорування цілком передбачувані. 

У наших кранах не має і не буде якісної питної води, ми використовуватимемо дедалі більше реагентів для того, щоб очистити те болото, що залишилося у наших річках, якого стає все менше. А у недалекому майбутньому ми не будемо бачити і цього. 

Якщо Дніпро сьогодні ще є повноресурсним джерелом водопостачання із погіршеною якістю, то step-by-step він почне являти собою джерело дефіцитного водопостачання.

Нещодавно мені потрапила до рук четверта Стратегія послідовного розвитку водопровідно-каналізаційного сектору Португалії. 

У тому стані, у якому наше водно-каналізаційне господарство перебуває зараз, португальське перебувало ще у 1986 році. 

Починаючи з 1993 року, португальці почали стратегічно інвестувати кошти у розвиток галузі. У першому році на імплементацію Стратегії в життя було виділено 3,5 млрд євро. 

Через 7 років вони закінчили перший етап, який мав найбільш позитивний вплив безпосередньо на річки — протягом цього часу вони займалися насамперед реконструкцією очисних споруд каналізації. 

Українська асоціація водоканалів "Укрводоканалекологія" вирішила підрахувати, скільки коштуватиме вирішення проблеми будівництва очисних споруд каналізації в Україні: так, для 49 ліцензіатів (найбільших водоканалів країни) нам необхідно 2,2 млрд доларів. 

Знаєте, чому 33 підприємства водопровідно-каналізаційного господарства перебувають у топ-100 забруднювачів країни? Тому, що вони просто не можуть на старих спорудах очистити те, що прибуває у стічних водах на станції очистки каналізаційних стоків. 

І треба говорити відверто: річки зеленітимуть доти, доки ми працюватимемо на очисних спорудах каналізації минулого століття. Ми втрачатимемо воду, доки працюватимемо на старих очисних спорудах води, які передбачають використання безцінної рідини для промивання резервуарів. 

Знову ж таки: через цю технологію в наші річки потрапляє певний відсоток забруднюючих речовин. Ми спускатимемо великі обсяги воду в нікуди, доки не почнемо інвестувати кошти у прокладання трубопроводів, адже через те, що 70% наших труб діряві — ми втрачаємо її. 

Влада ж з року у рік показує свою безвідповідальну імпотентність: вона не розуміє, як, не хоче і не може системно працювати над вирішенням цих проблем. А вони — на поверхні: політики мають проголосувати за прийняття Стратегії водопровідно-каналізаційної галузі (перший її варіант був написаний і покладений на полицю ще у далекому 2002 році). 

Прийнявши її, ми зможемо залучати інвестиції, які допоможуть вирішити питання "зелених" річок. Прийнявши її, водоканали нарешті отримають шанс стати самостійними, самодостатніми і здоровими.

Проблема з річками, проблема очищення стічних вод — це ракова пухлина нашої держави, яку потрібно лікувати довго і системно, залучаючи власні кошти та інвестиції. 

Ми маємо дати відповідь на запитання: нам взагалі потрібні водойми? Якщо так, то ми зобов’язані тут і тепер, доки не перейшли точку неповернення, побудувати нові очисні споруди каналізації по всій країні. 

З усіх європейських держав Україна — єдина держава, яка вже 30 років безглуздо витрачає час. З усіма нашими керівними ешелонами та непослідовністю рішень ми показуємо найгірші результати у не/вирішенні цих проблем.

Стратегія водно-каналізаційного господарства є частиною великої стратегії розвитку водної галузі, до якої теж нікому немає діла. У нас є Державне агентство водних ресурсів — орган, який розуміється на проблемах водних ресурсів, знає, як їх можна вирішити, але і він не може "достукатися" до політиків. 

Міністерства вперто ігнорують ці проблеми. При владі не залишилося людей, які бачать проблему цілком, мають інженерне мислення, щоб розуміти, як її вирішити, і достатнього досвіду, щоб усвідомлювати, як такі проєкти реалізувати.

Розуміючи, що влада держави абсолютно не зацікавлена у створенні інтелектуально потужної команди, готової впроваджувати зміни, ми звернулися за допомогою до Світового банку, щоб він допоміг нам вплинути на керівників країни. 

Але Світовий банк теж не домігся поступу у прищепленні нашим можновладцям усвідомлення важливості співпраці заради поступу критично важливої галузі. 

Адже попри наші спільні зусилля, Стратегія, яка уже могла б 1,5 роки працювати на благо України, припадає пилом на полицях кабінетів Міністерства регіонального розвитку: немає розуміння проблеми, немає політичної волі, немає результату.

І виконавча, і законодавча влада країни поводять себе, як споживачі, а не як державники. Вони хочуть мати низький тариф і високу якість води, а цього апріорі не може бути. 

Влада боїться підвищення тарифів, бо це політично непривабливо. Разом з тим, вона повинна розуміти, що для того, щоб кудись дійти, треба звідкись вийти. 

П’ятирічної каденції може не вистачити для того, щоб вирішити це питання. Людина, яка розпочне вирішувати ці проблеми, приречена бути "збитим льотчиком", тому що їй доведеться длубатися у тому, що болить, тому що доведеться робити боляче населенню. 

Для перекладки мереж доведеться час від часу призупиняти водопостачання (прокладання мереж нагадує сидіння в стоматологічному кабінеті: маєш тримати рот відкритим, доки не запломбував зуб, час від часу змушений лишатися без води, доки тобі замінюють трубопроводи), для оновлення фондів водоканалів, повернення кредитних грошей потрібно підвищувати тариф тощо. 

Але тільки розпочавши вирішувати це питання, можна зсунути його з мертвої точки, можна прищепити державі звичку працювати над ним.

У 2022 році закінчиться реалізація проєкту "Розвиток міської інфраструктури — 2", у рамках якого модернізується 12 водоканалів країни. Від того, чи ми нарешті приймемо стратегію — нашу дорожню карту руху — залежить майбутнє інших водоканалів: чи ми позиціонуємо себе, як доросла держава, і надалі отримуємо інвестиції для оновлення водоканалів, чи ми даємо їм умерти разом із нашими багатостраждальними річками. 

А поки що ставлення влади до водних проблем країни можна охарактеризувати прислів’ям "Моя хата скраю — нічого не знаю".