CO₂-політика набирає нових обертів у багатьох країнах – і розвинених, і тих, що розвиваються.

28 січня 2019 року група голландських вчених-економістів з університету Erasmus University of Rotterdam звернулася до уряду країни та громадян щодо необхідності запровадження податку на викиди CO₂ в розмірі 50 євро за тонну.

Головна ідея – єдиний для всіх податок на викиди CO₂. Мета – сприяння поступу технологій мінімізації забруднення навколишнього середовища.

8 липня 2020 року ЄС схвалив стратегію інтеграції енергосистем та водню, а 17 вересня презентував план кліматичного таргетування до 2030 року.

Китай має на меті зменшити викиди CO₂ на одиницю ВВП від рівня 2005 на 60-65% до 2035 року, до того ж року збільшити частку нетрадиційного палива до 20%, а також збільшити запаси лісів до 4,5 млрд куб м.

Що такі ініціативи могли б означати для України? Здавалося б, відповідь очевидна: інвестують розвинені країни в боротьбу із зміною клімату, приймають цілі до 2030-2040 років – і нехай собі. Однак не все так просто.

Окрім внутрішніх змін правил гри, Європейський Союз передбачає цікаві новації. Наприклад, те, що може вплинути на українську економіку – оподаткування "CO₂-вмісту" імпортованої в ЄС продукції та сервісів.

План Євросоюзу Green Deal ("Зелений договір") передбачає не тільки зміни в ЄС, а й створення навколо нього більш чистого простору країн-сусідів.

ЄС намагається допомогти сусідам через власну політику. Чи скористається Україна міжнародними трендами? Чи підніме конкурентоспроможність власних товарів і сервісів? Це питання на 25 млрд дол експорту до країн Євросоюзу.

У 2019 році Україна експортувала в ЄС товарів на 20,8 млрд дол (41,5% експорту товарів), послуг – на 4,3 млрд дол (28,1% експорту послуг).

Внутрішні кліматичні виклики України залишаються невирішеними. Медійна актуальність теми "повітря" стала сезонною через звичку людей спалювати сміття восени та навесні і через сезонні польові пожежі в агросекторі.

Сезонність частоти згадування слова "повітря" в Google Search

Кліматичний ефект промисловості і транспорту став менш згадуваним у медіа та соцмережах. Великий бізнес не хоче платити додаткові податки і тарифи, а громадяни не бачать необхідності сплачувати додаткові податки на авто та пальне, мотивуючи це недовірою до держави як ефективного управлінця.

Хто ж тоді буде фінансувати енергетичний перехід в рамках державної політики щодо навколишнього середовища? Це питання без відповіді. Утім, бізнес відчує вплив змін політик багатьох країн щодо клімату, забезпечення доступності води, повітря і продовольства, тому для України є два основні варіанти.

Перший – слідувати міжнародному тренду і сприяти поступу української економіки через виконання ухвалених законів щодо навколишнього середовища та виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань.

Другий – залишатися аутсайдером у міжнародній політиці щодо захисту довкілля, якості життя громадян, з кожним циклом бюджетного дефіциту звертаючись до міжнародних донорів за фінансовою підтримкою.

Будемо оптимістичними, приймаючи перший сценарій як вірогідний вектор поступу української політики. Державі доступні різні механізми.

Податки на викиди CO₂ – найбільш ефективний інструмент зменшення викидів від викопних видів палива. Він дозволяє встановити єдиний для всіх механізм.

Інші механізми – CO₂-ціноутворення (організована торгівля "дозволами" на викиди), а також встановлення спеціального акцизу на товари і послуги, при виробництві яких рівень викидів перевищує певну норму.

Держава може змінити регулювання, встановивши вищі стандарти щодо викидів шкідливих речовин. Ідея різних форм оподаткування негативних екстерналіїв економічного поступу належить англійському економісту Артурові Пігу.

До пігувіанських податків належить оподаткування CO₂, продуктів з високим вмістом жиру, податки на розкіш, оподаткування тютюну та алкоголю, напоїв з високим вмістом цукру, м'ясних продуктів. Застосування таких податків, особливо в країнах другого і третього світу, має певні політичні обмеження.

Такі обмеження і є головним фактором стримування відповідних змін. В Україні вже діють певні види пігувіанських податків, наприклад, акциз на тютюнові вироби, алкоголь, пальне. Запровадження більш широкого інструментарію оподаткування негативних екстерналіїв є комплексним завданням.

По-перше, для мотивації бізнесу перейти на більш екологічні технології виробництва необхідно протидіяти лобіюванню режимів для "обраних". Це необхідно робити виважено і поступово на основі даних, аналізу та smart-таргетування для забезпечення реальності в досягненні цілей політики.

У розробці CO₂-оподаткування держава через різні фіскальні механізми підтримки може робити акцент на збереженні податкової бази або прибутків підприємств. Такий підхід значно ефективніший відносно моделі, за якою бізнес не матиме можливостей для опосередкованої компенсації виплат CO₂-податків.

По-друге, для стимулювання громадян використовувати більш екологічні види транспорту необхідне виважене і поступове запровадження податків, спрямованих на оптимізацію викидів. При оподаткуванні домогосподарств слід диференціювати різні види податків відносно рівня благополуччя окремих груп.

Раціональним може бути запровадження адресної фінансової допомоги для домогосподарств з низьким добробутом для підтримки їх переходу на використання екологічних технологій обігріву житла та цифрових систем обліку.

Такі програми можуть фінансуватися через надходження від інших податків, платежів та зборів в рамках єдиної політики щодо довкілля.

Крім того, уряд може використовувати навчальний маркетинг – важливий елемент формування державою податкової культури серед громадян. Люди повинні чітко розуміти, чому і для чого вони сплачують податки.

Оподаткування CO₂ – не ідеальне рішення, однак нічого кращого в досягненні екологічності бізнесу та домогосподарств не придумано. Розвиток такої політики має і ризики, адже слабкі інститути держави обмежені в можливостях екологічного контролю та прозорості використання коштів від таких надходжень.

Чи готова Україна бути піонером змін?