Частка держави в економіці стабільно значна (11,8% за даними Мінекономіки за І квартал 2020 року), у банківському секторі державні банки займають три четвертих всього ринку, а найбільші компанії України – державні.

Тому від того, яким власником є Україна, залежить не тільки успішність державних компаній, а й економіка в цілому. Проте, як справляється держава з роллю власника та розпорядника економічних активів?

Чому портфель компаній у державній власності – це проблема

Серед десяти найбільших платників податків шість компаній з державною часткою більше 50%: Укргазвидобування, Нафтогаз, Приватбанк, УЗ, Енергоатом, Укрнафта.

За офіційними даними Мінекономіки, за І квартал 2020 року всього у державній власності 3,284 підприємств, тоді як в країнах блоку розвинених країн їх в десятки разів менше:  в США – 19, Японії – 24, Німеччині – 72, Великобританії – 17.

Кількість компаній з державною часткою в країнах-членах Організації економічного співробітництва і розвитку (дані 2012 року) та в Україні.

Крім того, 3284 – це лише ті підприємства, які перебувають під управлінням міністерств та деяких інших центральних органів виконавчої влади – служби, агентства, інспекції тощо.

Крім них є інші державні і комунальні підприємства, що управляються місцевою владою. Таких комунальних підприємств, за даними Держстату, на 1 серпня 2020 року – 14 179, про них поки що не говоримо.

Політику у сфері управління об‘єктами державної власності формує Мінекономіки. Реалізацію цієї політики та управління об‘єктами державної власності здійснюють відповідальні органи управління, загалом цих органів управління близько 90. Така система є розгалужено, неефективною і створює більше проблем, ніж вирішує.

По-перше, це дорого. За приблизною оцінкою в процесі управління задіяні в середньому 10 працівників в кожному з органів управління, тобто загалом 900 професіоналів. В грошах і в часі – це майже 2 мільйони робочих годин і 216 мільйонів гривень зарплати за рік.

По-друге, не відповідає кваліфікації. Основною причиною нестачі кваліфікації, щоб системно управляти підприємствами на високому рівні, є те, що в органи влади цілеспрямовано набирають працівників з іншими компетенціями.

І це зрозуміло, адже основними завданнями органів влади є формування та впровадження політик. Крім того, функціонал багатьох позицій в міністерствах не передбачає менеджмент компаніями і це потрібно робити у вільний від основної роботи час.

По-третє, немає можливості для довгострокового планування. Для стратегічного управління компаніями потрібен ширший горизонт, ніж той, на який призначають уряд.

Найдовший уряд в історії України був під керівництвом Володимира Гройсмана - 3 роки 4 місяці. Середня ж тривалість призначеного Верховною радою уряду в Україні – 18 місяців. Якщо врахувати перехідні уряди, яких за часи незалежності було 9, то середній строк при владі лише 12 місяців!

За цей час в кращому випадку можна встигнути зрозуміти, що проблема існує, в чому вона полягає, вказати на неї керівництву або ж замінити його на нове, яке виправить ситуацію. Про системну роботу чи стратегічне планування в такому випадку навіть не йдеться.

В той же час, стратегічне планування у приватному секторі відбувається з розрахунку мінімум на 5 років. Для великих інвестиційних проектів розрахунки проводять на значно довший термін – 20, а іноді й 50 (для інфраструктурних проектів) років.

По-четверте, розбіжності державних і комерційних пріоритетів.  Окремим питання є дивідендна політика, яка рідко враховує інвестиційні потреби компанії, а базується на потребах бюджету. Таким чином підприємства не можуть вести комерційну діяльність у тому ж режимі, що й приватні компанії, вони дискриміновані.

Іноді влада вдається і до позитивної дискримінації своїх підприємств через забезпечення монопольного становища на ринку, кращих умов діяльності чи дотацій. Такі кроки не тільки не виправляють ситуацію, а й погіршують бізнес клімат в країні.

Те, що система управління державною власністю потребує перегляду свідчать і дані про діяльність підприємств:

То як може дохідність українських компаній бути більшою?

Через неефективну систему управління компаніями урядовий курс на приватизацію цілком обґрунтований. Ще частину підприємств потрібно ліквідувати, адже і зараз вони не ведуть діяльності, принаймні про цю діяльність не знають в органах управління.

У решті ж підприємств потрібно удосконалювати управління для того, щоб зменшити політичний вплив, дати можливість для стратегічного планування і унеможливити корупцію чи інші зловживання. Таке сортування державних компаній здійснюють в Мінекономіки з 2017 року.

Україна не перша, хто зіткнувся зі схожими проблемами. Розвинені країни уже набили ці шишки і знайшли способи підвищення ефективності управління підприємствами.

Організація економічного співробітництва і розвитку має постійну робочу групу з питань управління державною власністю, а також комітет для консультацій з бізнесом. Вони узагальнюють практики країн-членів і регулярно публікують рекомендації чи їх оновлення.

Зокрема найважливішими такими документами є Принципи корпоративного управління G20/ОЕСР та Керівні принципи ОЕСР щодо корпоративного врядування на підприємствах державної форми власності, редакція 2015 року.

Політика власності

Український уряд використовує ці рекомендації під час впровадження реформи управління державною власністю. Зокрема врахована одна з першочергових рекомендацій, що стосуються визначення мети державного володіння в політиці власності.

В результаті затверджено політики власності для 8 найбільших підприємств держави. Якщо ж не вдається сформулювати мету державного володіння, тобто чому держава залишає за собою право власності на конкретне підприємство, то це яскрава ознака того, що його варто розглядати на приватизацію.

Корпоратизація

Треба визнати, що будь-яка держава – це специфічний власник. В той час як для більшості приватних інвесторів основною метою є максимізація прибутку, держави часто бачать мету діяльності компаній у виконанні завдань державної політики, соціальної функції, стратегічної функції чи навіть забезпеченні політичного впливу.

Ці задачі часто конфліктують з фінансовими цілям компаній. Як наслідок – низька ефективність компаній з державною часткою.

Тому для підвищення ефективності компаній держави вдаються до їх корпоратизації, щоб компанія мала можливість працювати на загальних підставах з іншими. Корпоратизація – це перетворення зі специфічної організаційно правової форми (наприклад, державне підприємство) у загальновживану (наприклад, акціонерне товариство).

В Україні перетворення державних підприємств у акціонерні товариства відбувається з 1993 року. Масова корпоратизація стартувала у 2014 році, з того часу в акціонерні товариства перетворилися Укрзалізниця (2014), Укрпошта (2017), Укренерго (2019) та інші державні підприємства. Ще раніше корпоратизували групу Нафтогаз.

Зараз в Україні акціонерні товариства у власності держави не працюють на загальних умовах, оскільки на них поширюються ще й норми Закону України "Про управління об‘єктами державної власності" та інше специфічне законодавство.

Та все ж перетворення – важливий крок до налагодження системної роботи цих підприємств з урахуванням кращих практик корпоративного управління.

Розвиток корпоративного управління

Корпоративне управління – це система органів і взаємозв'язків між ними у компанії. Для стійких хороших результатів потрібно налагодити ефективну систему цих зв’язків. Саме на це направлені міжнародні стандарти і демонструють кращі практики корпоративного управління.

Це не лише наглядова рада, це – система елементів таких як внутрішні контролі, внутрішній аудит, комплаєнс, управління ризиками, зовнішній аудит та інші, кожен з яких вимагає окремого детального розгляду.

В Україні поступово також змінюють неефективні підходи до управління державними компаніями. Однак цей процес займає багато часу і результати не зразу помітні. Та ефект від реформування управління державними компаніями матиме великий вплив не тільки на їх ефективність, а й на економіку загалом.

Крім того, успішне продовження реформи корпоративного управління приверне увагу інших інвесторів до українських активів.