Якщо у вас є своя кімната, принаймні один ґаджет і доступ до інтернету, – вам пощастило.

Ви можете працювати в тиші, організувати дистанційне навчання дітям, спілкуватися з друзями, замовляти їжу, робити подарунки близьким онлайн.

Пережити карантин вам значно простіше, ніж тим, у кого немає таких умов.

Однак далеко не всі можуть дозволити собі ці базові та необхідні речі. Чи задумувалися ви, наскільки ми нерівні?

До прикладу, не всі сім'ї з дітьми мають кілька кімнат у квартирі чи будинку, щоб окремо та ефективно навчатися або працювати онлайн. Статистика свідчить, що більшість багатодітних сімей проживає у квартирах площею до 40 кв м. На кожну десяту дитину, яка живе в місті, припадає менше 5 кв м житла.

Може здатися, що найлегше переносять соціальну ізоляцію жителі сіл. Мовляв, житлова площа там дешевша, ніж в місті, можна вирощувати овочі та фрукти і працювати на свіжому повітрі. Утім, якщо до кризи комп'ютер, планшет чи ноутбук мали 85% жителів великих міст, то серед сільських жителів таких було лише 56%.

До того ж, аби працювати чи навчатися дистанційно, оплачувати послуги онлайн, замовляти продукти і спілкуватися з родиною, недостатньо мати комп'ютер або телефон. Треба вміти користуватися інтернетом. Однак до пандемії близько 37% населення не користувалися мережею взагалі, а це – 14 058 960 людей.

Те, як часто українці користуються інтернетом, здебільшого залежить від вікових груп, місцевості, рівня освіти та соціально-економічного статусу.

Наприклад, відомо, що понад 60% людей віком 61-65 років ніколи не користувалися інтернетом. Не мали досвіду користування мережею і чимало людей середнього віку. Серед 40-річних таких – близько 25%, тоді як серед молодих людей до 35 років понад 90% користуються інтернетом майже щодня.

Під час карантину стало зрозуміло, що мати автівку – це зручно. Можна поїхати будь-куди, купити необхідні продукти на тривалий час або урізноманітнити дозвілля. Проте власний транспорт також є розкішшю для багатьох українців.

Ми порівняли можливості 10% найбагатших та 10% найбідніших сімей, які ті мали до карантину. Висновки невтішні: серед найбідніших близько 90% не мали авто.

Цікаво, що одинокі батьки рідше мали автомобілі, ніж сім'ї, у яких дітей виховують двоє. Йдеться про те, що серед усіх сімей близько 30% мають автомобілі. Утім, серед сімей, у яких дітей виховує один з батьків, авто мають тільки 11%. Відсутність громадського транспорту зробила їх життя особливо складним.

Це початкові "налаштування", з якими родини увійшли в карантин. Проблема нерівності існує давно – криза тільки оголила її найслабші сторони. Деякі сім'ї опинилися в особливо скрутному становищі. Зокрема, мешканці сіл, люди старшого віку, багатодітні сім'ї та одинокі батьки.

Кажуть, криза – це можливості. Тоді що слід зробити, аби криза не створила ще більшу прірву між тими, хто скористається цими можливостями, і тими, хто опиниться на узбіччі? Добре, що людей, які опанували інформаційну грамотність, стало більше. Учителі вчаться навчати учнів дистанційно, банкіри створюють відеоуроки, як платити онлайн, а бізнес практикує безконтактну доставку.

Держава, намагаючись забезпечити рівний доступ до освіти, організувала "Всеукраїнську школу онлайн" на телебаченні. Це правильно, адже понад 95% українців мають вдома телевізор. Головне – цей відсоток не залежить від доходів.

Оплата комунальних послуг з використанням мобільного додатку дозволяє залишатися вдома тим, хто не має комп'ютера та дротового інтернету. На місцевому рівні громади підтримують тих, кому найскладніше: розвозять продукти малозабезпеченим, багатодітним або одиноким батькам.

Важливо, щоб держава і бізнес сприяли вирівнюванню шансів на всіх рівнях. Це дозволить усім нам вийти з цієї кризи сильнішими.