Постіндустріальна епоха ставить перед людством нові виклики: як компенсувати втрату виробничих потужностей, що стали неактуальними; як працевлаштувати молодь, орієнтовану на інтелектуальну і творчу працю; як перерозподілити людські потоки в містах, де життя сконцентроване на невеликій території, в центрі.

Близько 20 років тому відповіддю на всі ці виклики стала концепція креативної економіки, в основі якої лежить так званий креативний клас.

Потім буде пізно

Теорію креативного класу розробив американський економіст Річард Флорида. І ця теорія так швидко зрезонувала з суспільством, пропонуючи прості рішення дуже складних проблем, що вже зараз на мапі світу є як мінімум десяток країн, які можна назвати провідними центрами креативної економіки.

Це, наприклад, Великобританія, Китай, США. Щоправда, креативна економіка – це не стільки про країни, скільки про міста (Сінгапур, Лондон, Сідней, Шанхай і Нью-Йорк) та території.

І не стільки про складні законодавчі зміни, скільки про місцеві ініціативи та проекти, які задовольняють потреби конкретного ком'юніті.

В Україні потреба в активізації креативного кластера давно назріла. І якщо не дати йому поштовх зараз, ми остаточно втратимо наш науковий і творчий потенціал, забезпечивши Європу і США сотнями висококласних фахівців, здатних змінити нашу країну.

І хоча сьогодні прийнято говорити про крах ідей Флориди (нібито завдяки фундаментальним змінам в інфраструктурі й економіці міст на користь молодих, освічених і креативних, робітничий клас втратив перспективи і засоби до існування), у нас є можливість врахувати помилки світових креативних столиць і забезпечити економічний і соціальний баланс у своїх містах.

Проблеми, з якими зіткнулися міста-першопрохідці, пов'язані, в першу чергу, з цінами на нерухомість.

Квадратні метри в районах, де виникли осередки креативного бізнесу (коворкінги, офіси, супутня інфраструктура) стрімко зросли в ціні.

Тим, хто заробляв на цьому або збирався продавати нерухомість і переїжджати, це було вигідно – такі люди отримали несподівано високий прибуток без власних інвестицій, а лише за рахунок зміни ситуації на ринку.

Але ті, хто залишався і не належав до креативного класу, опинилися в скрутному становищі.

Інфраструктура, створена для нових "креативних сусідів", не відповідала потребам корінних мешканців.

Вони втратили звичні місця відпочинку і маршрути, а їхні навички і кваліфікація знецінилися на фоні "золотої молоді", що заробляє, сидячи за ноутбуком у кафе.

Новоприбулі багатіли, бізнес підвищував ціни, а корінні мешканці все біднішали та відступали на міські околиці.

Отже, як уникнути формування прірви між креативним і робітничим класами, маргіналізації останнього і витіснення його з великих міст?

По-перше, паралельно створюючи майданчики для розвитку традиційних секторів економіки: сільського господарства і промисловості в масштабах, необхідних для конкретної спільноти.

Наприклад, це повинна бути не одна гігантська ферма на тисячі голів худоби, а 10-15 "сімейних" підприємств різного профілю, що випускають крафтовий продукт. Таким бізнесам потрібно сприяти, але найважливіше – не заважати.

По-друге, підвищуючи рівень освіти місцевого населення. Місцеві жителі, незалежно від соціального статусу, повинні мати доступ до якісних шкільних знань і позакласної освітньої діяльності (її можуть забезпечити бібліотечні медіатеки, мовні курси, гуртки).

Для кого старатися?

Внесок креативного класу в економіку України дуже недооцінений. Чому? Та тому що його представники залишаються невидимими в міському середовищі.

Вони не інтегровані або погано інтегровані в міські процеси. І часто навіть не оформлені у спільноти.

Формування українського креативного класу логічно почати з IT-сектора, наукових центрів і закладів культури.

Першому потрібні нові простори – сучасні коворкінги і супутня інфраструктура. Другим – матеріально-технічне забезпечення. Третім – смислове перезавантаження.

У цьому плані наша країна має незаперечні переваги: інфраструктуру, яка потребує перезапуску (будівлі колишніх заводів і фабрик, адмінбудівлі, які вже не використовуються і т.д.), великі освітні центри з науковим потенціалом практично у всіх великих містах (університети, інститути, академії) і розгалужену мережу театрів, бібліотек і музеїв.

Завдяки цьому можна уникнути появи колосального розриву між трійкою мегаполісів і невеликими обласними центрами. А саме цей розрив зазвичай стимулює внутрішню міграцію і знекровлює регіони.

Чому саме IT, культура і наука? Згідно з дослідженням The State of European Tech 2018, в Україні проживає понад 170 тис. професійних розробників. А Львів за підсумками 2017-2018 рр став одним з найбільш швидкозростаючих європейських технологічних спільнот.

Щодо наукового потенціалу, то національним мастодонтом залишається НАН України, яка, за даними на 2016 рік, має 46 організацій дослідно-виробничої бази, 168 наукових установ, включаючи п'ять регіональних наукових центрів (у Львові, Краматорську, Одесі, Харкові та Дніпрі), і більше 37 тис. співробітників.

Сфера культури – це знову-таки сотні тисяч людей, які працюють у більш ніж 100 театрах, 16 тис. бібліотек, 500 музеїв і тисячах інших закладів.

Чому це вигідно?

Інвестиції в креативний клас – це можливість економічного стрибка для українських міст. Київ, наприклад, уже демонструє позитивну динаміку.

Воно й не дивно: більше половини всіх айтішників – це Київ і область, тут же – найбільші українські медіа, видавництва, наукові та освітні центри, завдяки чому столиця тримає першість за показниками внутрішнього регіонального продукту, сума якого більш ніж удвічі перевищує суму ВРП наступної у списку Дніпропетровської області.

Але у регіонів є всі можливості скласти Києву конкуренцію і відтягнути на себе (або навіть повернути з-за кордону) креативну молодь.

Це дозволить вдихнути нове життя в обласні центри, наповнити муніципальні бюджети і ефективно розпорядитися тими ресурсами, які зараз простоюють через корупційні схеми або через незатребуваність.

На прикладі Одеси (проблематика цього міста мені найближча) потенційними майданчиками для базування IT-кластеру можуть стати район Пересипу, будови колишнього заводу Краян; освітньо-культурний кластер можна створити на базі Одеської кіностудії; науковий – на базі університету ім.Мечникова, медуніверситету.

Упевнена, що в кожному великому місті є такі майданчики і можливості співпрацювати з бізнесом в напрямку їх розбудови.

Сьогодні в Одесі близько 5% працівників уже зайняті в креативному секторі (у Києві – близько 14%).

Цього достатньо, щоб почати змінювати логістику їхньої роботи і створювати нові простори, наприклад, за принципом креативних кварталів (дуже часто українська забудова дозволяє це зробити).

Такі квартали у світових креативних столицях часто стають майданчиками для тестування новітніх технологій у муніципальній безпеці, транспортній сфері та сфері благоустрою.

Виходить, що новий виток розвитку міста, більш масштабний і значущий, слідує за розвитком конкретної області/району/майданчика. І це те, чого нашим обласним центрам так не вистачає.

Давайте подивимося правді у вічі: старі економічні моделі вже не актуальні, а в містотворчих підприємств і корпорацій-гігантів більше мінусів, ніж плюсів.

Їх відродження – це шлях в нікуди і нові ризики (екологічні, соціальні, економічні). У свою чергу шлях розвитку креативного класу – це шлях творення, що мінімізує процес "відтоку мізків".