Голова президентської партії "Слуга народу" Дмитро Разумков обіцяє, що новий парламент нарешті створить в Україні легальний ринок землі.

Напередодні обрання нової Верховної Ради політикам та стейкхолдерам варто визначитися з концептуальними положеннями майбутнього ринку.

Одне з питань, щодо якого є різні погляди, — починати запровадження ринку з торгівлі всіма землями чи лише з продажу державних угідь.

Я впевнений, що державні землі варто виставляти на продаж не в першу, а навпаки, в останню чергу. Для такої логіки є кілька важливих аргументів.

Передусім нагадаймо собі, що таке державні сільськогосподарські землі. Це угіддя державних сільськогосподарських підприємств, які не були розпайовані і не передавалися у приватну власність їх працівникам та пенсіонерам.

Якщо на території сільради досі функціонує державне підприємство, то мешканці цього села, на відміну від сусідніх сіл, де були розпайовані землі колишніх колгоспів, не отримали свої земельні частки і відчувають себе обдуреними.

Я не є прихильником безплатного роздавання земель, але якщо сказати цим людям, що вони не отримають паї, а земля навколо села буде розпродана на аукціонах, то це, як мінімум, обернеться місцевим соціальним вибухом.

Заради соціальної справедливості державні землі слід акуратно розділили: частину мають отримати працівники підприємства та пенсіонери з їх числа, частина має бути передана у комунальну власність громади для надання ділянок працівникам соціальної сфери і лише залишок можна виставити на продаж.

В останні роки держава декларує необхідність підтримки фермерів. На це виділяються кошти в бюджеті, розробляються програми підтримки галузі. Буде логічно припустити, що запуск ринку землі має також стати одним з інструментів підтримки дрібного та середнього аграрного бізнесу в Україні.

Виставляючи на торги на старті земельного ринку державні угіддя, підтримати фермерів не вдасться. Ціна на державну землю буде у два-три рази вища від того, що ми матимемо на ринку приватних земель. Все просто: лише у державній власності залишилися порівняно великі масиви угідь — на десятки і сотні гектарів.

Ясна річ: якщо ви купуєте в одного продавця велике поле, де можна одразу вести товарне сільгоспвиробництво, то земля на такому полі коштуватиме значно дорожче, ніж маленькі клаптики землі серед полів, оточені чужими паями.

Спитаймо себе: чи є у невеликих та середніх виробників значні суми вільних грошей, аби дорого купувати великі земельні масиви? Очевидно, що ні. Через це основними покупцями державних земель будуть великі компанії.

Таким чином, замість того, щоб посилити конкурентоспроможність фермерських господарств в Україні, запроваджуючи ринок земель лише з державних земель, ми зробимо їх позиції слабшими порівняно з великим аграрним бізнесом.

Не слід починати ринок з продажу державних земель ще й через децентралізацію. З метою посилення децентралізації важливо, аби після запуску ринку земель безперешкодний доступ до угідь отримали місцеві фермери та місцеві жителі.

Однак дорогу державну землю зможуть масово скуповувати лише великі компанії з переважно столичною реєстрацією. Вони вирощують високомаржинальні сільськогосподарські культури за індустріалізованими технологіями і тому створюють мінімальну кількість робочих місць на одиницю оброблюваної площі.

Таким чином, внаслідок продажу на першому етапі існування земельного ринку лише державних земель може з'ясуватися, що справдився один з найбільших страхів "простого громадянина": землю скупить великий бізнес, а люди, які живуть у селах поруч з державними землями, виявляються нікому не потрібними.

Крім того,, постає питання прозорості та використання ринку земель як потужного інструменту для боротьби з корупцією в Україні. Про що мова?

Особисті інтереси окремого чиновника не завжди ідентичні інтересам суспільства. Державні поля часто продаються нижче ринкової вартості. На них завжди "прокручувалися" схеми, а державні підприємства, у тому числі в аграрному секторі, в усі часи були годівничкою для чиновників, які їх контролювали.

Якщо запускати ринок землі лише з продажу земель державної власності, це може посилити корупційну складову в роботі чиновників. Поки не скасована можливість безплатної приватизації земель, у чиновників завжди буде дві опції: продати ділянку чи не менш "законно" подарувати її комусь безкоштовно.

Навіть електронні торги не будуть гарантією від корупції, адже існує купа схем, як забезпечити продаж лоту "потрібним людям" через імітацію конкуренції на торгах.

Натомість, при продажу приватних земель, де чиновники відсутні, простір для корупції значно менший. Продаж звичайної сільськогосподарської ділянки — це особиста справа власника земельної ділянки і покупця.

Приклади багатьох європейських країн показують, що продаж державних земель — не та справа, де треба поспішати. Зокрема, після об'єднання Німеччини ця країна мала ті самі проблеми з державними землями, що й ми в Україні зараз.

Аби оптимальним шляхом вирішити ці проблеми, німці реалізують тривалу програму. Вони розпочали приватизацію державних земель в кінці 1980-х років, а закінчити цей процес планують десь у 2030-х роках.

Приватизувати державні землі потрібно в останню чергу, а наразі потрібно шукати для них ефективного користувача. Лише коли на державних угіддях будуть з'являтися більш-менш успішні фермери та середні підприємства, можна буде потроху продавати ці землі їм у приватну власність.