Нова книга. Що треба знати про "Ігри на справедливість" від Річарда Талера

Уривок з книги Річарда Талера. Переклад: видавництво "Наш формат".

Про книгу: За класичною економічною теорією, люди діють раціонально. Та й самі ми схильні думати, що ухвалюємо рішення з максимальною вигодою для себе. Однак нашим вибором часто керують емоції, і Річард Талер на основі численних досліджень та прикладів із життя переконає вас у цьому.

Яких помилок ми як споживачі припускаємося щодня? За яких обставин ми більше схильні до ризику та як ефективно заощаджувати кошти?

Про розумні капіталовкладення, гіпотезу ефективного ринку, фреймінг, про наші упередження та самоконтроль він розповідає не лише зрозуміло та цікаво, а й навіть із гумором.

"Існує клас ігор, у яких порушується питання про те, чи люди цілком егоїстичні створіння (принаймні коли мають справу з незнайомцями). Це ігри на співпрацю.

Класичною грою цього типу є добре відома "Дилема в'язня". У першій версії цієї гри є два в'язні, заарештовані за вчинення злочину, яких тримають і допитують ізольовано один від одного.

У кожного з них є вибір: вони можуть свідчити або зберігати мовчання. Якщо обидва мовчать, поліція може засудити їх до ув'язнення лише на один рік за незначне порушення.

Якщо обидва свідчать, кожен з них отримує по п'ять років в'язниці.

Але якщо один свідчить, а другий мовчить, то того, хто дає свідчення, випускають із в'язниці, а інший відбуває десятирічний строк.

У більш узагальненому варіанті цієї гри, не прив'язаному до історії про в'язня, є дві стратегії: співпрацювати (мовчати) або зрадити (свідчити).

За прогнозами теорії ігор обидва гравці зрадять, оскільки, незалежно від того, що зробить інший гравець, такі дії відповідають корисливим інтересам кожного гравця.

Проте коли ця гра розігрується в лабораторії, 40–50% гравців співпрацюють.

Це означає, що близько половини гравців або не розуміють логіки гри, або відчувають, що співпрацювати — це саме те, що було би правильним, або, можливо, і те і те одночасно. В основі "Дилеми в'язня" глибока історія, але більшість із нас не дуже часто заарештовують.

Як ця гра стосується звичайного життя?

Розгляньмо схожу гру із назвою "Суспільне благо". Щоб зрозуміти зміст цієї гри, повернімося до видатного Пола Самуельсона, який формалізував концепцію суспільного блага у статті на три сторінки, опублікованій 1954 року. Він не любить переливати з пустого в порожнє.

Суспільним вважається благо, яке кожен може споживати, не призводячи до зменшення його споживання кимось іншим, а недопущення когось до його споживання є неможливим.

Феєрверк — це класичний приклад. Самуельсон довів, що ринкова економіка пропонуватиме недостатньо суспільних благ, бо ні в кого не виникатиме стимулу платити за них велику суму, позаяк їх можна споживати безкоштовно.

Протягом багатьох років після виходу статті Самуельсона економісти припускали, що проблема суспільних благ не може бути вирішена, якщо не втрутиться держава і не забезпечить таке благо, використовуючи податки, щоб примусити всіх оплатити свою частку.

Звичайно, якщо ми роззирнемося навкруги, то побачимо приклади, які постійно суперечать такому результату. Хтось жертвує на благодійність і прибирає в наметових таборах, і просто диво, що принаймні в Америці більшість власників собак у містах тепер носять із собою поліетиленовий пакетик, коли виводять свого собаку на прогулянку, щоб прибрати після нього. Хоча є закони, які начебто забезпечують дотримання цієї норми, примус застосовують рідко.

Інакше кажучи, деякі люди співпрацюють, навіть якщо це не входить до сфери їхніх власних інтересів.

Економісти, психологи і соціологи — усі вивчали цю проблему, використовуючи варіації простої гри.

Припустімо, що в лабораторію запросили десятеро незнайомців і кожному дали по п'ять однодоларових купюр. Кожен суб'єкт може вирішити, скільки доларових купюр він бажає (якщо взагалі бажає) внести в "суспільне благо", анонімно поклавши ці гроші в порожній конверт.

Правила гри полягають у тому, що загальна сума внесків у суспільне благо, які лежали в конверті, подвоювалася, а потім гроші розділялися порівну між усіма гравцями.

Раціонально-егоїстичною стратегією у грі "Суспільне благо" було б не вносити нічого. Припустімо, Брендан вирішує покласти в конверт один долар. Цей долар експериментатор подвоює до двох доларів, а потім ділить між усіма гравцями, отож частка Брендана від його внеску становить 20 центів.

Отже, з кожного долара, який він вносить, Брендан втрачатиме 80 центів. Звичайно, інші суб'єкти радіють з анонімного внеску Брендана, оскільки кожен з них також отримає 20 центів, але вони не будуть вдячні йому особисто, тому що його вклад був анонімним.

За логікою Самуельсона, економічна теорія прогнозує, що не буде зроблено жодного внеску.

Зверніть увагу, що, виявивши так егоїстичну раціональність, група зрештою отримує половину тих грошей, які вона могла б мати. Тобто якби кожен вніс усю свою частку (5 доларів), ця сума подвоїлася б і кожен пішов би додому з 10 доларами.

Видатний економіст і філософ Амартія Сен, як відомо, називав людей, які ніколи нічого не вносять у цій грі, раціональними дурнями за те, що вони сліпо керуються лише особистим матеріальним інтересом: "Людина, яка діє лише за економічними принципами, насправді близька до соціального виродка. Економічна теорія була занадто зайнятою вивченням цього раціонального дурня".

Як і в "Дилемі в'язня", стандартний економічний прогноз, що у грі "Суспільне благо" ніхто не співпрацюватиме, виявляється хибним. Переважно люди вносять близько половини своєї частки в суспільне благо.

Тобто існує проблема — суспільні блага не постачаються в такій великій кількості, як хотіли б люди, якби вони якимось чином домовилися про те, що співпрацюватимуть, — але нестача вдвічі менша, ніж це прогнозує раціональна егоїстична модель з однією важливою умовою.

Коли у грі брали участь аспіранти-економісти, показник внеску був усього 20%, що спонукало соціологів Джеральда Марвелла і Рут Еймс до написання статті за назвою "Економісти — "халявники": можливо, хтось іще?".

Дотепний економіст міг би відповісти на запитання, яке поставили Марвелл та Еймс у назві, вказавши на "досвідчених гравців".

В експериментах із суспільним благом стабільно простежувався такий результат: коли група суб'єктів повторно бере участь у грі, показник співпраці неухильно падає — від звичайних 50% до майже нуля.

Коли такий результат виявили вперше, деякі економісти твердили, що початкові високі показники співпраці були спричинені певною дезорієнтацією суб'єктів, а при повторному проведенні ігор вони дізнавалися, що раціональна егоїстична стратегія була правильна.

У 1999 році економіст-експериментатор Джеймс Андреоні перевірив цю інтерпретацію, вдавшись до блискучих хитрощів. Після того як група з п'яти суб'єктів зіграла оголошені десять раундів цієї гри і стало помітним зменшення показника співпраці, суб'єктам казали, що вони зіграють ще десять раундів з тими самими гравцями.

І як ви вважаєте, що сталося? Якби люди дізналися, що бути егоїстичними розумно, то показник співпраці залишався б низьким після початку нової гри, але цього не відбулося.

Натомість у першому раунді нової гри показники співпраці підскочили до того рівня, який був у першому раунді початкового експерименту. Тож повторна участь у грі "Суспільне благо" не вчить людей бути покидьками; вона радше спрямовує їх до думки, що вони грають із (кількома) покидьками, а грати роль простака ніхто не хоче.

Подальші дослідження Ернста Фера і його колег засвідчили, що за висновком Андреоні більшу частину людей можна класифікувати як умовних співпрацівників, а це означає, що вони готові до співпраці, якщо достатня кількість інших людей також до цього схиляються.

На початку цих ігор люди готові надати іншим гравцям кредит довіри, але якщо показники співпраці низькі, ці умовні співпрацівники перетворюються на "халявників".

Проте співпраця може зберігатися навіть у повторних іграх, якщо гравці отримують можливість покарати тих, хто не співпрацював… Це бажання покарати дисциплінує потенційних "халявників" і зберігає достатній показник співпраці стабільним".

Річард Талер — професор економіки та поведінкових наук Чиказького університету. Науковий співробітник Національного бюро економічних досліджень. Лауреат Нобелівської премії з економіки (2017) за ґрунтовний внесок у дослідження економічної поведінки та психології покупців.

Був одним із радників Барака Обами. Автор економічних колонок для New York Times, а також п'яти книжок, зокрема "Поштовх. Як допомогти людям зробити правильний вибір" ("Наш формат", 2017).