Зовнішній борг і трудова еміграція: чим вони небезпечні

Не буде зайвим час від часу нагадувати собі про величезне економічне відставання України, накопичене з початку 90-х років минулого століття.

За рівнем ВВП ми відстаємо в 3,3 рази від Польщі і в 3 рази від Туреччини (рис. 1). Як на мене, це вже небезпека, а не просто ризик.

Рис. 1. ВВП країн на особу в доларах за паритетом купівельної спроможності в 2016 р

Щоб обґрунтувати тезу про небезпеку цього відставання, зверну увагу на два явища, які прогресують після 2014 р. Перше - це стрімке нарощування зовнішнього боргу України, який зріс до 47% щодо ВВП у 2015році ( рис. 2), а друге - масова трудова еміграція з України.

Рис. 2. ВВП та зовнішній державний борг України в 2007-2017 рр.

Цього року за зовнішніми зобов’язаннями ми маємо сплатити 3,6 млрд дол., протягом наступних 2019 та 2020 рр – по 6,5 млрд дол.

Для України - це величезний ресурс, що міг би бути потрачений на розвиток. Наприклад, на будівництво доріг в 2018 році виділено 1,5 млрд дол, а на статутний капітал Експортно-кредитного агентства – менше 8 млн дол.

Питання не було б таким тривожним, якби Україна мала диверсифіковану і конкурентоздатну економіку, що генерує високу додану вартість, експорт і дохід бюджету, щоб цей борг обслуговувати, як наприклад це відбувається в США чи Японії. Однак ми експортуємо сировину та напівфабрикати, а імпортуємо дорогу готову продукцію, маючи негативне торгове сальдо (у 2017 році – мінус 4,9 млрд дол).

Цей борг обслуговують господарюючі суб’єкти чи економічні агенти - корпорації та домогосподарства, тобто ми з вами через сплачені податки і збори. А якщо цих надходжень не вистачає, тоді потрібно або підвищувати податки, або виснажувати золотовалютні резерви, або вдаватись до нових запозичень, які зроблять цей борг ще більшим.

За такого розвитку подій основним аргументом на користь чергової програми запозичень вже стає не економічний розвиток, а необхідність розрахунків за попередні борги. Цю тезу ми вже почали чути від тих, хто пропонує почати нову програму співпраці з МВФ.

На перераховані вище фактори накладається ще й масовий виїзд працівників на роботу за кордон ( рис. 3).

Рис. 3. Кількість трудових мігрантів з України в 2013-2017 рр., млн осіб

Кількість трудових емігрантів з України цього року може скласти від 500 до 700 тис. людей. В ЄС це явище називають м’яко - "циркуляція", коли на місце робітників, що виїхали, приїжджають кваліфіковані, але менш оплачувані працівники з інших країн.

Для прикладу, " циркуляція" відбувається в Польщі, поляки їдуть в багатші країни, українці ж приїжджають працювати на їх місця. Але хто замінить робочі руки українців, що виїхали? Хіба невидимі і всюдисущі китайці. Тому у нашому випадку ми маємо використовувати слово "евакуація", а не "циркуляція".

Зараз у Польщі лише офіційно працює більше 1 млн українців, які створюють 55-60 млрд доларів доданої вартості(!). Голова Центробанку Польщі дуже розраховує на українців та очікує щорічного притоку 200-300 тис. працівників.

Уявляєте, як за такого сценарію знекровлюватиметься робочий потенціал і знелюднюватиметься країна. І це тоді, коли маємо військовий конфлікт на Сході і напруження з деякими сусідами на Заході.

В України просто немає альтернативи "економіці надолуження", коли ВНП країни зростатиме орієнтовно на 7% протягом мінімум 15-ти років. Держави, що проходили подібний період надолуження, а це країни Західної Європи ( Німеччина, Франція, Велика Британія в 50-60-х роках XX ст.), Японія 60-х років, Південна Корея в 70-80- х роках, Польща з кінця 90- х, Китай з початку 2000-х., впорались із двома ключовими проблемами.

Вони домоглись списання чи вигідної реструктуризації зовнішніх боргів (якщо такі були) і вони мали резерв та поповнення робочої сили через природний приріст населення, притік іммігрантів чи внутрішнє переміщення із менш до більш продуктивних секторів виробництва. І жодна зі згаданих країн не мала програми співпраці з МВФ, подібної до нашої теперішньої.

В України інша історія. У нас зовнішній борг і трудова еміграція стали двома важкими тягарями на шляху економічного розвитку. І як злетіти з таким тягарем? Сконцентруватись на спільній причині цих негараздів і запустити політику, яка цю причину усуває.

Українська економіка перебуває у полоні низькопродуктивного матеріального виробництва. Таке виробництво не може генерувати ті доходи, які б дозволили відмовитись від позичання і запропонувати ту кількість привабливих робочих місць, щоб зупинили масовий виїзд спеціалістів.

Щоб це змінити – потрібна інша, спеціальна політика, сконцентрована на зміні структури матеріального виробництва країни, політика індустріального переходу, що спонукає економічних агентів інвестувати насамперед у переробні  виробництва, у яких і зосереджено найбільший потенціал доданої вартості.

Це означає зміну парадигми економічного розвитку країни, яка на сьогодні є спробою впровадження неоліберальних підходів на ґрунті місцевого низько продуктивного, рентного капіталізму.

Як на мене, арсенал заходів для побудови іншої промислової структури в контексті України зрозумілий. Але це окрема розмова.

Скажу лише, що це має бути не чергова програма співпраці з МВФ у старому форматі і не просто віра в універсальність вільного ринку, якому, як виявилось, не потрібні українські локомотиви, трамваї чи трактори, тому що їх прекрасно вироблять американці, чехи чи німці.

Ця інша структурна політика вимагатиме високого особистого залучення і політичних лідерів, і громадян. І що абсолютно певно, така політика є не сумісною із жадібністю, яка, як відомо, сліпа і не бачить небезпеки...