Криза мультиплікатора чи мультиплікатор кризи

Ідея лікування кризи в Україні шляхом вливання в економіку додаткових коштів з метою стимулювання попиту — так званий кейнсіанський підхід — не в останню чергу живиться моделлю мультиплікатора витрат. Що це таке?

Мультиплікатор відображає те, як приріст початкових витрат, запускаючи в дію подальші процеси споживання та інвестування, збільшує доходи на величину, більшу, ніж початкові витрати.

Звучить як вагомий аргумент на користь збільшення витрат для боротьби із зменшенням попиту.

При цьому практично беззаперечним фактом є те, що величина мультиплікатора збільшується в моменти стагнацій, коли економіці бракує сукупного попиту.

Також визнаним фактом є те, що мультиплікатор державних інвестицій є вищим порівняно з урядовим чи приватним споживанням: тоді, коли приватні компанії та фізичні особи схильні більше економити, саме з бюджетними витратами пов'язується драйвер відновлення економіки.

Наприклад, під час боротьби з наслідками глобальної фінансової кризи 2008 року уряди низки країн підвищували податки не з метою фіскальної консолідації, а з метою стимулювання економіки.

Ця теза виглядає дивно в очах тих, хто звик вважати, що економіка стимулюється зниженням податків. Однак основна ідея полягає в тому, що перерозподіл доходів на користь уряду, який більш охоче витрачає, створює стимули для економіки. Тобто мультиплікатор діє.

Проте коли цю практику починають приміряти країни, що розвиваються, мультиплікатор не просто не працює, а демонструє протилежний ефект.

Початкова ідея необхідності значних видатків на індустріалізацію як основу економічного розвитку спиралася на думку про покращення співвідношення між працею та капіталом, щоб досягнути постійного зростання потоку доходів, зокрема, завдяки мультиплікатору.

Проте досвід індустріалізації в Латинській Америці та в окремих країнах Африки показав, що кейнсіанський мультиплікатор збільшує не доходи, а інфляцію та зовнішній борг, провокує хронічний дефіцит платіжного балансу та валютні кризи.

Що було не так?

Відповідь на це питання слід шукати у структурних та інституційних відмінностях між розвинутими країнами та рештою світу. Якщо ж до цих відмінностей додати відкритість, отримаємо більш-менш зрозумілу картину того, чому політика стимулів зазнає невдачі.

По-перше, ідея мультиплікатора неявно передбачає, що генерований стимулами сукупний попит знаходить свою пропозицію, внаслідок чого в економіці утворюються доходи. Однак якщо витратам нема на чому фокусуватися, або економіка не в змозі відреагувати на стимули з боку попиту, з'являється інфляція.

По-друге, те, чому різні економіки по-різному реагують на стимули з боку попиту, слід пов'язувати із структурними обмеженнями (брак капіталу та кваліфікованої праці, конкурентоспроможність) та інституційними факторами (корупційний тягар, неадекватне регулювання, відсутність стимулів до продуктивної праці).

По-третє, ефект від мультиплікації досягається завдяки правильно побудованій програмі підтримки економіки, тоді як намагання "залити" її попитом завершується ще більшою кризою. Тут є принципова відмінність між розвинутими країнами і країнами, що не досягнули відповідного рівня розвитку.

Ця різниця — якість колективних рішень та відповідальність за них. Рішення у сфері макроекономіки ухвалюють політики або особи, обрані чи призначені політиками, а політиків обирають громадяни.

Рішення повинні обґрунтовуватися, їх ефект — прораховуватися, вигоди від них повинні більш-менш рівномірно розподілятися між усіма членами суспільства і при цьому створювати додаткові позитивні зовнішні ефекти для економіки.

Наприклад, будівництво якісного автобану. Крім того, що це інвестиція, яка має мультиплікативний вплив на решту економіки, вона також зменшує логістичні витрати, витрати на пальне та запчастини для автотранспорту.

Саме від якості колективних рішень у підсумку залежатиме, чи будуть програми стимулювання економіки супроводжуватися мультиплікативним ефектом, чи вони перетворяться для неї на тягар.

По-четверте, мають значення рівень відкритості та експортна спеціалізація. Більш відкрита економіка у процесі виробництва потребує більше імпортного споживання. Чим більше експорт залежить від світової кон'юнктури, а не від конкурентних переваг, тим меншим буде мультиплікатор, якщо взагалі буде.

По-п'яте, сам по собі "друк" коштів не забезпечує ефект мультиплікації. У випадку, коли ці кошти чітко адресовані певним групам виробників чи споживачів, останні починають "марнувати" їх, що через певний час трансформується в недовіру до політики і посилить інфляційні очікування.

У випадку, коли "друк" загальний, у вигляді більш м'якої політики, витрати можуть переключитися на предмети розкоші, імпорт або на фінансові активи.

Таким чином, поведінка отримувачів додаткових коштів, метою яких було посилення попиту, насправді нейтралізує їх вплив на реальну пропозицію. Збільшений сукупний попит залишається лише номінальною величиною.

По-шосте, початковий та очікуваний рівні інфляції принципово важливі. Чим вони вищі, ти менший шанс на те, що мультиплікація взагалі запрацює.

Досвід реформ в Україні часто асоціюють з провалом ідей вільного ринку та з невдалими експериментами МФО. Проте це більше схоже на суміш макроекономічного безглуздя та хижацької жаги до багатства, спільним знаменником чого буде фетиш стимулювання попиту через друкарський верстат.

З 2013 року в Україні намітився економічний спад, викликаний зниженням світових цін на сировину і ненажерливістю диктаторської сім'ї та її оточення. У 2014 році внаслідок війни спад переріс у падіння, що прискорилося у 2015 році. При цьому у 2014-2015 роках відбулося суттєве збільшення видатків на оборону.

У 2016 році до них додалися витрати на інфраструктуру. Згідно з теорією мультиплікатора, економіка не повинна була впасти на 10% у 2015 році і зрости на 1,5% у 2016 році, адже видатки на озброєння та інфраструктурні проекти начебто повинні були стимулювати попит. Проте цього не сталося.

Основна причина полягає в тому, що в умовах слабкості державних інституцій та високих корупційних ризиків збільшення державних витрат призводитиме лише до неефективного витрачання коштів платників податків, здобуття ренти окремими групами, погіршення добробуту тих, хто не може ухилитися від фіскального тиску та інфляційного податку, погіршення платіжного балансу та загального розчарування з приводу того, що країна рухається не в тому напрямку.

Ефективність програм стимулювання в Україні залежить від ефективності процедур колективних рішень, якості політики та інститутів, а це передбачає зміну підходів до розподілу політичної та економічної влади.

Відхід від олігархічної моделі економіки та унеможливлення коаліційного формату "закріплення" за політичними силами природних монополій, секторів економіки чи органів влади створить передумови для того, щоб заходи із стимулювання попиту не мультиплікували дохід окремих осіб, а збільшували добробут всієї країни.