Все буде "Роттердам плюс"?

Тримаю в руках "Середньостроковий план пріоритетних дій уряду до 2020 року".

Документ, якщо судити за написаним, націлений на модернізацію економіки.

У ньому є розділ про економічне зростання. Перераховано багато нормативних актів, впровадження яких сприятиме залученню інвестицій.

Втім це лише документ. А що практика? А практика суперечить писаному. Лише з початку 2017 року ухвалено кілька рішень, явно недружних до інвесторів.

Наприклад, рішення про збільшення в шість разів тарифів з приєднання до мереж. Воно означає, що невелика енергетична установка, яка виробляє "зелену" енергію, не подасть струм в мережу через великі витрати на приєднання.

Або останнє різке підвищення цін на газ майже на 25%, на 1600-1700 грн за тис куб м, яке витискає за межі рентабельності виробництво азотних добрив.

Що спільне в цих рішеннях?

1. Обидва вони непрозорі і необґрунтовані. Якщо зростання ціни на газ ще незграбно пояснюють підвищенням світових цін на нафту, то стосовно

підключення — взагалі мовчанка. Такий собі черговий "Роттердам плюс".

2. За обома стоять інтереси монополістів: "Нафтогазу", обленерго та людей, що їх контролюють. Останні не хочуть поступатися ринком та обсягом прибутків.

3. Обидва рішення кулуарні, їх наслідки для економіки ніхто не прораховував. Тобто в державі нема нікого, хто б розглядав економіку як цілісну систему та аналізував наслідки рішень ще до їх ухвалення.

Виникають прості запитання. Як можна виконати програму, коли ухвалюються протилежні рішення? Навіщо писати документи, щоб їх відразу ігнорувати? Також виникає питання, як взагалі у нас ухвалюються рішення. Є визначений стратегічний документ, а всупереч йому легко ухвалюються різні рішення.

Все переломлюється через призму приватного та егоїстичного. Не державного та стратегічно визначеного. На певних етапах ухвалення рішень втручаються "казкові герої" з розрахунками і продавлюють, що потрібно.

Очевидно, маємо справу із серйозним вивихом у психології управління, коли ті, хто щось проголошують, насправді це серйозно не сприймають і не збираються виконувати. Це "історична" роздвоєність, підсилена жадібністю.

Проведемо уявний експеримент. Покладемо перед нашими політиками мішечок з грішми з одного боку та інтереси України — з іншого. Як думаєте, що вибере основна маса? Певне, що мішечок, хоча на словах — інтереси країни. Як тут не навести слова Івана Франка: "Ти, брате, любиш Русь, як дім, воли, корови…".

Віднедавна у нас стало модним кивати на світові ціни на товари базової групи, так звані commodities, щоб підганяти під них внутрішні ціни. Зокрема, і на товари, що добуваються чи виробляються в Україні. Тобто не на імпорт, який зазвичай купується за світовими цінами, а саме на продукцію внутрішнього виробництва.

Але з якого дива ціни на газ і вугілля, що добуваються в Україні, мусять бути на рівні світових ринків плюс вартість доставки в Україну? Газ, добутий в Україні, не передбачає його завезення з Уренгоя, а антрацит з українських шахт не треба поставляти вітчизняним споживачам через Роттердам.

Подібної нісенітниці годі шукати десь у світі, який уміє хоча б писати і читати.

У США та РФ внутрішні ресурси дістаються внутрішнім споживачам за цінами, що формуються на основі собівартості і розумної рентабельності, а не за світовими цінами. Тому і маємо такі ціни на газ для наших промислових споживачів, через які наші аграрії фінансуватимуть виробництво мінеральних добрив у Росії.

Вартість газу для промисловості в окремих країнах світу, січень 2017 року, дол за тис куб м, включає всі податки і вартість транспортування до споживача

Однак є і гарна новина. Частка українського газу в загальних обсягах споживання зросла і вже сягає майже двох третин — 20 млрд куб м з 31 млрд куб м.

Це добре, але це повинно служити всій економіці. У нас же після останнього подорожчання промислові споживачі отримуватимуть газ за ціною 9500-10500 грн за тис куб м при собівартості видобутку до 2 500 грн.

Ефективні економіки збудовані так, що дарами природи можуть користуватися всі сектори і все суспільство, а не лише окремі галузі чи групи людей.

Природні багатства призначені для розвитку переробної промисловості. Вони дають їй певні стартові переваги, які через правильний розподіл конвертуються в інші фактори конкурентоздатності, такі як людський капітал і технології.

Ми ж за кошти, зібрані у населення чи отримані від експорту сировини, фінансуємо переробну промисловість інших країн.

У здоровій економіці сектори підживлюють один одного. Співпрацюють на взаємовигідних умовах, забезпечують один одного ринками збуту і товарами проміжного споживання за нормальними цінами, не діють з позиції сили.

Рамку такої нормальної співпраці встановлює і контролює держава, бо суб'єкти через жадібність, особливо у нас, часто втрачають міру.

Якщо є така рамка, тоді приходять інвестиції. Якщо ж у державі на етапі ухвалення рішень існує можливість втручання в процес різних персонажів, тоді настає "Роттердам плюс". І цій біді не зарадять ніякі задекларовані програми і стратегії.