Жорсткі бюджетні обмеження, або задвірки Європи

Видатки українського державного сектора роздуті та зависокі.

За даними МВФ, Україна посідає дев'яте місце за часткою сукупних видатків державного сектора у ВВП з-поміж 180 країн світу.

Витискання ресурсів на їх фінансування посилює фіскальний тиск на бізнес, змушує державу нарощувати борг та емітувати більше грошової маси.

Усе це сповільнює економічне зростання.

За оцінками Центру економічної стратегії, зниження частки видатків держави у ВВП з 51% до 35-37% здатне прискорити економічне зростання в Україні на 1-2 відсоткові пункти ВВП щорічно. Тому українській державі слід вчитися жити в рамках своїх фінансових можливостей.

Макроекономічна нестабільність

Останні десятиріччя своєї історії Україна майже постійно перебувала у стані макроекономічної нестабільності. Поки наші сусіди, такі як Польща, з року в рік стабільно зростали, економіка України то різко падала, то стрімко злітала.

В результаті реальний ВВП Польщі за 1996-2015 роки виріс на 107%, а реальний ВВП України - лише на 32%. У Польщі інфляція з 2001 року жодного разу не перевищила 5% на рік, Україні у 2015 році вона становила 43% на рік.

Курс польського злотого до долара стабільний з кінця 1990-х років, курс гривні за цей час виріс майже в десять разів.

Джерело: МВФ

Частково така разюча різниця пояснюється сировинним характером економіки України, показники якої сильно залежать від на коливань цін на сировину. Проте є й інша важлива причина - хибна та безвідповідальна фіскальна політика. Україна так і не навчилася грамотно розпоряджатися своїми, тобто нашими, грішми.

Джерело: Центр економічної стратегії

У кризові періоди держава змушена проводити емісію грошей, щоб покрити роздуті бюджетні витрати, які не здатна забезпечити слабка економіка. Замість того, щоб затягнути паски, усі продовжують витрачати гроші. Через це зростають зобов'язання перед НБУ, а керівництво не зупиняє, а фінансує цю хибну практику.

У 2009 році, після економічної кризи, чисті вимоги НБУ до центральних органів державного управління зросли в п'ять разів порівняно з 2008 роком, з 11 млрд до 56 млрд. Внаслідок кризи 2014 року показник подвоївся: з 145 млрд до 324 млрд.

За часів Януковича, у 2010-2013 роках, чисті вимоги НБУ до центральних органів державного управління майже потроїлися - з 50 млрд до 145 млрд, тобто емісійне фінансування використовувалося навіть у некризові часи.

З кінця 2000-х років бюджет України - глибоко дефіцитний. На це накладалася й необхідність фінансувати "Нафтогаз", який сформував великий прихований дефіцит. Держборг України зріс з 11% ВВП у 2007 році до 80% ВВП у 2015 році.

Джерело: МВФ, "Нафтогаз", закони про держбюджет

Така хибна фіскальна політика призводить до численних негативних наслідків: девальвацій та інфляційних шоків через фінансування бюджетних видатків за рахунок емісії грошей, пригнічення економічного росту через сильний фіскальний тиск на бізнес та громадян, а також до кризи державних фінансів - неконтрольованого зростання держборгу та втрати державою платоспроможності.

М'які бюджетні обмеження

До роздутих неефективних видатків призводить сама бюджетна система, організована як система з м'якими бюджетними обмеженнями.

Існує багато різних нормативно-правових актів та законів, які вимагають фінансування. Щоб задовольнити ці вимоги, знадобився би, щонайменше, ще один бюджет. Розробляючи фінплани, розпорядники коштів використовують це як привід вимагати значно більше, ніж економіка країни може собі дозволити.

Хоча вони отримують менше, ніж вимагають, на рівні всього бюджету планування видатків відірване від можливостей економіки. Замість того, аби планувати витрати, виходячи з сум, які реально можуть надійти, бюджет планується "за потребами", на що потім намагаються натягнути заплановану суму доходів.

Це призводить до завищеного фіскального тиску на бізнес та громадян. За непомірні апетити державного сектора платить кожен громадянин.

Отримавши кошти, розпорядники замість ефективного використання грошей шляхом політичного тиску, "протестів" та кулуарних політичних домовленостей "вибивають" додаткове фінансування. Тобто "м'які бюджетні обмеження" в системі можна подолати за рахунок політичного тиску та зв'язків.

Це стимулює розпорядників не вчитися ефективно використовувати те, що є, а шукати способи отримання додаткових коштів. Через це ефективність використання державних грошей стає вкрай низькою.

На рівні ж системи в цілому, коли майже всі розпорядники намагаються отримати додаткові кошти замість якісного використання наявних, це призводить до роздування видатків і виникнення бюджетної кризи.

Що робити

Вихід - планування видатків на рівні суми консервативно й обережно спрогнозованих доходів та дефіциту, показник якого визначається домовленостями з МВФ, тобто винятково в межах того, що може собі дозволити економіка. Саме так це роблять в більш розвинених країнах.

Розподіл коштів між розпорядниками повинен відбуватися в межах чітких лімітів витрат, сума яких дорівнює запланованій сумі видатків. Жорсткі обмеження повинні існувати - без винятків - для кожного розпорядника.

Якщо хтось витратив свій річний бюджет до вересня, керівник цього органу в жодному разі не повинен отримувати додаткових коштів від Мінфіну, а мусить нести відповідальність, можливо, й кримінальну.

Тільки так можна змусити розпорядників коштів ефективно їх використовувати і позбутися постійного роздування бюджетних дефіцитів та фіскального тиску.

Перші кроки в правильному напрямку ми зробили у 2015 році. Тоді Мінфін почав впроваджувати жорсткі бюджетні обмеження і не давав неефективним розпорядникам додаткових коштів, коли вони їх вимагали.

Цю політику слід продовжити і посилити. Україна потребує жорстких бюджетних обмежень, інакше постійна макроекономічна нестабільність та великі неефективні видатки держави не дозволять нам зростати і вб'ють будь-які перспективи.

* * *

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.