Чому земля не може бути товаром

Почнемо з далекої історії.

Общинне землеволодіння - це спільна обробка земельних угідь роду усіма його членами.

При цьому результат їх праці, урожай - незалежно від того, хто скільки працював, розподілявся старійшинами згідно з чисельністію родаків у кожному з домашніх господарств. Тобто, існувала зрівнялівка.

Така система діяла на території праукраїнців-трипільців понад 5,5 тис років: від 5 тисячоліття до нашої ери по 5 століття нашої ери.

Вона давало можливість вижити найслабшим членам роду й зберігала нечисленні в той час людські ресурси.

Общинне землеволодіння пережило кам'яний вік та ввійшло у залізний.

Ера металів дала можливість створити більш ефективні знаряддя праці і зняла з порядку денного проблему виживання.

За таких умов уже з 4 століття нашої ери вітчизняні хлібороби приступили до здійснення реформи в питанні використання землі.

Найуспішніші господарі стали вимагати від громади виділення їм частини общинної землі у власність. Громада, зважаючи на їх думку, поволі змінювала земельні відносини.

Приблизно з 4 по 7 століття нашої ери на нашій етнічній території відбувся процес економічної відокремленості виробників: земля з власності роду, на чолі якого стояли старійшини, перейшла у приватну власність окремих господарств.

Господарі-землевласники стали обробляти свою землю. Частину отриманого врожаю передавали як податок на забезпечення громадських інтересів - будівництво оборонних споруд, виготовлення запасів зброї громади, формування резервного фонду харчів громади. Решту врожаю залишали собі.

Відповідно, те домашнє господарство, яке краще працювало, - багатіло. А ті, яким було ліньки витрачати час на працю, перетворювалися на потенційних наймитів.

Вже у 8 столітті нашої ери наші прабатьки в основному завершили цей процес економічної відокремленості виробників на сучасній території України.

Для довідки: на "ісконно" московських землях общинне землеволодіння проіснувало до початку 20 століття.

Прем'єр-міністр Російської імперії Петро Столипін основну увагу в своїх реформах 1910 року приділяв руйнуванню общини-зрівнялівки. Чорносотенці вбили його у Києві саме за те, що, зруйнувавши левову частку общинного землеволодіння, він, на їх переконання, "разрушил основы государства московского".

При цьому на початок 20 століття більшість українського сільського населення жила в умовах ринку земельних відносин. Про общину на західноукраїнських землях ніхто серед кремлівських істориків і не згадує.

Напрошується запитання: чи можуть бути з одного кореня народи-сусіди, яких у ставленні до общинного ладу розділяє прірва у півтори тисячі років?

Упродовж наступних ста років актуальність земельного питання в політичному житті України лише росла.

Нерішучість Центральної ради щодо земельної реформи призвела до її відставки. Прагнення гетьманату Скоропадського відстоювати інтереси поміщиків, нехтуючи багатомільйонною громадою селян, призвело до втрати авторитету гетьмана серед селянства та окупації України кремлівськими військами.

У більшовиків у земельному питанні все було чітко: землю - селянам. Це фальшиве гасло було запроваджене лише для завоювання влади. Землю селянам в Україні більшовики таки дали, але ненадовго. А потім Кремль жорстко розправився із селянством у період колективізації, зокрема шляхом голодомору.

У сучасній Україні вже понад двадцять років серед політиків, науковців та урядовців триває жвава дискусія про земельну реформу. З огляду на гостроту політичної дискусії щодо проблеми перетворення землі в товар варто згадати слова Вергілія: "Щоб користуватися, далеко не завжди необхідно володіти".

У цьому питанні корисним для нас може бути ізраїльський досвід. Там у приватній власності громадянин може мати незначну площу угідь. Уся інша земля - державна. Вона надається користувачам на правах оренди терміном до 50 років.

Якщо громадянин Ізраїлю закінчив аграрний вуз та прагне займатися сільськогосподарським виробництвом, то за сприятливих для нього обставин він отримає землю в оренду не більш ніж на 50 років.

Якщо його діти бажають продовжити батьківську справу, вони матимуть таку ж можливість взяти в оренду землю, яку обробляв їх батько.

Ще у 1998 році автор пропонував цю перевірену часом схему нашому уряду: дозволити мати у приватній власності не більше 5 га сільгоспугідь на особу. За таких обставин сім'я з шести осіб матиме у власності до 30 га землі, що дозволить ефективно працювати товарному господарству та застосовувати сівозміну.

Якщо господарю-фермеру потрібно більше землі, то йому - за дотримання ним вимог земельного законодавства та за наявності вільних площ або на правах аукціону - мусить бути гарантована можливість узяти необхідну землю в оренду. Однак керівництво України відкидає ізраїльський досвід землекористування.

Давні римляни з приводу причин важливих подій завжди наголошували: треба з'ясуваити, кому це вигідно. Чи щирими є ті урядовці, які нав'язують суспільству думку, що для покриття бюджетних проблем нам слід негайно продати один мільйон гектарів вітчизняного надбання?

Можливо, ці урядовці не розуміють, що отримані в такий спосіб кошти будуть миттєво розкрадені, як це було з приватизаційними сертифікатами?

Основна наша проблема в тому, що з відновленням державності України в нас не було люстрації. Поряд з цим, слід навести порядок у чинному механізмі використання сільгоспугідь. Слід жорстко карати корпорації, які по-варварськи виснажують українську землю для максимізації прибутків.

За існуючих реалій не вітчизняні олігархи чи чиновники, а лише громада спроможна застосувати систему колективного захисту своїх стратегічних інтересів. Громада мусить першою виступити проти перетворення національного надбання на товар, що в перспективі може взагалі знищити українське селянство.

Питання номер один в Україні - не перетворення землі на товар, а відновлення приватного господаря на землі. Саме за відновлення в Україні шанобливого ставлення до селянина та до землі праця на ній стане не лише прибутковою, але й престижною та перспективною.

Діти селянина-фермера не тікатимуть світ за очі з обдертого злиднями села, а гордитимуться малою батьківщиною, своїм родоводом та батьками, які забезпечили нащадкам не лише заможне життя, а й пристойне виховання та належну освіту.

Така перспектива потрібна нам, українцям, і ми її реалізуємо, не дивлячись на те, подобається це комусь за кордоном чи ні.

* * *

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.