Заборгованість бюджету перед місцевими радами та рекордні невиплати за низкою соціально важливих статей - ще одне нагадування владі про неможливість побудови планової економіки в державі, яка плану не має.

Завищені макроекономічні прогнози, закладені урядом при підготовці бюджету, призвели до суттєвого зниження надходжень до державної скарбниці.

Це повинно було б спонукати владу до переосмислення бюджетних витрат. Однак замість цього уряд покладає усі сподівання на Міндоходів, яке просто не зможе зібрати до бюджету більше, ніж дає економіка.

Це економічна абетка, і прикро, що це мало хто розуміє. Якщо ж і розуміє, то прикриває свої дії політичною доцільністю.

Очевидно, що замість постійного підвищення тиску на бізнес слід прийняти серйозні рішення, що назріли уже мінімум півроку тому. Мова йде про секвестр бюджету - таке вже було в новітній історії України за часів Леоніда Кучми.

Він підготував проект указу про секвестр держбюджету. Верховна рада його провалила, але Кучма таки добився свого, правда, з порушенням усіх норм.

В результаті, з 1996 року по 1999 рік державні видатки знизилися з 31% до 27% ВВП. Це дозволило не тільки уникнути дефолту, а й заручитися підтримкою міжнародних фінансових організацій. МВФ виділив тоді Україні черговий кредит.

Логічно, що під час кризи потрібно зменшувати витрати держави, залишаючи більше фінансових ресурсів суб'єктам господарювання. Однак з 2002 року спостерігається протилежна ситуація.

У 2002 році бюджетні витрати становили 26,7% ВВП, у 2011 році - 32,4%, а в першому півріччі 2013 року - 36,3%. Разом з пенсійними витратами це понад 50%. На відтворення залишається менше половини.

Фото weekly.ua

Та й те, що залишається, витрачається абсолютно непрозоро. Мова йде про всі без винятку державні витрати, починаючи від тендерів і закінчуючи підпорядкованими Мінсоцполітики фондами соціального страхування.

Це і Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, і Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, і Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Статистику за 2012 рік щодо усіх фондів знайти не вдалося, але за 2011 рік Фонд з безробіття зібрав 8,7 млрд грн, Фонд з тимчасової втрати працездатності - 8,56 млрд грн, Фонд соціального страхування від нещасних випадків - 5,5 млрд грн. Загалом - 22,8 млрд грн. Куди йдуть ці гроші?

Не секрет, що соціальні фонди були і є грандіозною "годівницею". Справа не тільки у вічно кульгаючому на обидві ноги Пенсійному фонді. Іноді "тристороннє управління" перетворюється на тристоронній "розпил" коштів.

У 2012 році, коментуючи ситуацію з Фондом страхування безробіття, колишній депутат і голова Незалежної профспілки гірників Михайло Волинець казав таке.

"Це величезний апарат, який фінансується коштом роботодавців. За моїми даними, щорічно 60% грошей розкрадається. "Годуються" всі три сторони соціального діалогу через схеми відкатів, наприклад, страхування всього і вся".

Найкраще цю ситуацію ілюструє справа колишнього директора Державної служби зайнятості Володимира Галицького, який керував виконавчою дирекцією Фонду страхування безробіття. 2011 року СБУ затримала його та ще трьох чиновників за систематичні хабарі і порушення при використанні бюджетних коштів.

Під час обшуку в службових кабінетах, приватних приміщеннях і банківських скриньках затриманих вилучили понад 2 млн грн, близько 1 млн дол, більше 200 тис фунтів стерлінгів, близько 0,5 млн євро і більше 3 кг золота та прикрас.

Того ж року донька Галицького влаштувала в Монако найдорожче ДТП, розбивши машин на 3 млн євро.

Зараз Галицького судять, але чи змінилася система використання коштів соціальних фондів? І чи можна було б спрямувати ці кошти, що йдуть до кишень чиновників, у кишені громадян? Питання риторичне, але в умовах бюджетної кризи владі доведеться на нього відповідати, щоб не отримати голодних бунтів.

Фото ostro.org

* * *

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.

Точка зору редакції "Економічної правди" та "Української правди" може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.