В Америці в середині минулого сторіччя, а пізніше в Європі, лізинг розвивався надзвичайно високими темпами, перш за все, завдяки створенню системи пільг та заохочень (прискорена амортизація, тощо).

В Ізраїлі, останнім часом, лізинг став одним з основних способів придбання громадянами новеньких авто та заміни старого авто на нове. Цей процес набув таких обертів, що вже складено рейтинг найпопулярніших класів автомобілів, придбаних за системою приватного лізингу.

50% автомобілів, придбаних за системою приватного лізингу - це сімейні автомобілі, 25% - компактні автомобілі, і решта 25% - це мінівени, автомобілі представницького класу і джипи. Високий відсоток сімейних автомобілів зумовлений тим, що в приватному лізинг клієнт може вибрати більш сучасну і містку машину - таку, яку він не зміг би дозволити собі придбати за готівку. Цим же обумовлена велика кількість престижних автомобілів, придбаних за системою приватного лізингу, - покупець просто може собі це дозволити.

В Україні ж лізинг розвивається всупереч всьому. Більшість громадян уявлення не мають, як працює лізинг. Насправді ж нічого складного немає.

Дивно, але не знає про нього майже нічого також і бізнес, хоча в Україні зношеність основних фондів сягає 60-70% , і саме через лізингове фінансування їх можливо оновити. Така практика поширена в усьому світі, тому що власних коштів чи відповідного заставного майна підприємства просто не мають. Не кажучи вже про впровадження новітніх, високих технологій, енергозбереження тощо. За оцінками Міжнародної фінансової корпорації потенціал лізингового ринку в нашій країні становить близько $100 млрд.

Ось чому лізинг як інструмент почав працювати в Україні ще у 1995 році (на законних підставах з 2003), а основний показник "рівень проникнення лізингу в основні засоби" досі становить в Україні 2-3%. Для порівняння, в Європі в середньому він є не меншим за 20%.

Одна з причин такого занизького рівня в тому, що ні раніше, ні сьогодні лізинг не претендує на будь-які преференції, лише очікує справедливого ставлення до нього з боку держави та регуляторних органів.

Однією з проблем є досить дорога нотаріальна реєстрація договорів. Державне мито за цю процедуру складає 1% від вартості договору.

Інша проблема в тому, що державний регулятор небанківських фінансових послуг фактично не пропускає нові компанії на ринок, знижуючи тим самим конкурентність цього бізнесу, та "консервуючи" ставки. Десятиріччями Нацфінпослуг не оновлює підходи до збору та налізу статистики, не приймає пропозиції ринку щодо удосконалення застарілої нормативно-правової бази.

Деякі з цих проблем потрібно вирішувати на законодавчому рівні. Але є питання, які можливо вирішити на рівні нормативно-правових актів Національної комісії. Вона як регулятор повинна оперативно проводити таку роботу, із залученням представників фінансових ринків. І цілком зрозуміло, що треба скасувати вимоги подання звітності на дискетах, коли вся країна вже користується інтернетом та високими технологіями. Адже зміна статусу та назви регулятора під час адміністративної реформи була здійснена з метою якісного покращення підходів до методів регулювання.

На законодавчому рівні можливо надати молодому та амбітному ринку простір для розвитку, але пропозиції законодавчих змін повинні надходити від національного регулятора. Процес державного регулювання повинен сприяти розвитку лізингу. Не потрібно різати курку, яка несе золоті яйця.