Коли повертаєшся до публікацій 1990-х років і порівнюєш тодішню економічну політику з нинішньою, то мимоволі звертаєш увагу на те, що вони майже однакові.

Тоді існували модні наївні погляди щодо розвитку економіки. Говорили про необхідність реформ, не розкриваючи їх змісту. До реформ відносили приватизацію, підвищення комунальних тарифів, продаж землі. Зараз - те саме плюс податковий, пенсійний, житловий та інші кодекси.

І раніше, і зараз це робиться на тлі ліберальної зовнішньої торгівлі, жорсткої монетарної та бюджетної політики. Тобто роби що хочеш у власних інтересах, не зважаючи на інтереси держави та громадян.

У 1990-х роках президентом був Леонід Кучма, прем'єри щорічно змінювалися, Нацбанком керував Віктор Ющенко, фінансами - Віктор Пинзеник.

Жоден з них не був фахівцем з економіки народного господарства. Кучма - інженер, прем'єри - будівельник, корабел, генерал СБУ, Ющенко - бухгалтер, банкір, Пинзеник - фахівець з якості машинобудівної продукції.

Нинішній президент Віктор Янукович - транспортник, прем'єр Микола Азаров - мінералог, міністр фінансів Федір Ярошенко - фахівець з птахівництва та розподілу вітамінів А та Е в організмі м'ясних курей залежно від їх рівня в раціоні.

Мабуть, тому в 1990-х і зараз сутність "реформ" майже ідентична. Однакові і результати: економічна депресія, значна частка невиробничих доходів, спад споживчого попиту, гігантська кредиторська заборгованість.

Все це - ознаки рецесії. І хоча закордонні фахівці добре це знають, в публічних виступах вони обминають дані питання з огляду на стратегічні інтереси своїх країн.

Зрозуміти їх інтереси неважко. Держави світу давно поділені на "золотий мільярд" та країни "третього світу". Вийти з останнього кола та увійти до першого дуже важко, а закордоні фахівці намагаються законсервувати ситуацію.

Для переходу до кола "золотого мільярду" потрібне не тільки бажання, але й глибокі філософські погляди, фундаментальні знання, а також патріотизм, який не є матеріальною субстанцією, особливо в часи "дикого капіталізму".

Поки що подібні протиріччя розвитку вдалося владнати Китаю та ще кільком країнам світу, частина яких навіть обминула проблеми недавньої першої хвилі світової кризи. Напрошується питання: чому вони змогли, а Україна - ні? Відповідь на це питання - наріжний камінь розвитку України і навіть її існування.

Події навколо газових та митних відносин з Росією, показали, що ця держава з високим рівнем авторитарної влади має такі ж вади економічного розвитку, які властиві для інших країн БРІК - Бразилії, Індії та Китаю.

Однією з причин протиріч між Україною та Росією є намагання останньої створити за рахунок держав СНД замкнутий цикл важливих виробництв, без чого перспективи розвитку Росії в альянсі БРІК видаються примарними.

Але ж те саме малося на увазі і в 1993 році, коли відомі українські економісти наполягали на диверсифікації народного господарства України під патронатом держави, щоб надати економіці замкнутого циклу найважливіших виробництв.

Це був би стрижень економічних реформ, розрахованих на 20-30 років, що певною мірою повторював би китайський досвід. Однак тодішній віце-прем'єр з економічних питань Пинзеник думав інакше.

Як вихованець московської економічної школи жорсткого ринкового капіталізму він чітко копіював дії своїх російських колег-наставників. Ще тоді це викликало подив у фахівців, які не розуміли сенсу такого стовідсоткового копіювання.

Тож нинішня економіка є наслідком відсутності фаховості та економічного мислення чиновників у всі роки незалежності та їх бажання швидко збагатитися.

Нині представники влади різних часів поливають один одного брудом, але від цього економічна ситуація не поліпшується. Змінюються лише деякі методи привласнення багатства, негативні наслідки чого посилюються вимогами МВФ.

Раніше такими методами були приватизація і банківські махінації, тепер - зведення "інфраструктурних проектів". Останні, до того ж, не продукують росту платоспроможного споживчого попиту людей і не сприяють розвитку економіки.

Повернутися на 20 років назад неможливо, та й ситуація нині складніша, бо гострота дефіциту державних коштів межує з виживанням населення.

Сьогодні можна казати лише про окремі "пожежні" заходи. Вони можуть повернути Україну на рівень колишнього стану економіки, який дав би старт диверсифікації як єдино можливому шляху її реформування.

Україна потребує власних харчів, одягу, інфраструктури, наукоємних виробництв, житла, проте вирішити всі проблеми відразу неможливо. Отже, треба вибирати таку послідовність дій, яка найкраще відповідає поточним суспільним інтересам.

У цьому сенсі Україна вже не може собі дозволити призначати посадових осіб за ознакою партійності, родинності, земляцтва чи особистої відданості.

Перш за все, треба нагодувати людей, одягти їх, дати можливість накопичувати кошти хоча б на дешеве житло у будинках з вартістю квадратного метра до 500 доларів. Такі проекти вже є, просто треба виділяти для них землю.

Такий підхід відображає філософію розширеного відтворення природних інстинктів людини. Це передбачає першочерговий розвиток харчової та легкої галузей.

Інша важлива проблема - здешевлення палива за рахунок видобутку нафти і газу в Україні. Для цього слід створити публічне акціонерне товариство громадян. На такий прибутковий проект вже зараз можна зібрати 10 мільярдів доларів. Одночасно вирішилася би проблема зростання заощаджень людей.

Кардинальних змін потребує система влади. Закон повинен заборонити роботу на керівних посадах великих підприємців, там повинні працювати винятково фахівці.

Впливати на ці процеси повинні громадські організації, які, на відміну від парламентських партій, об'єднують не капітал, а представників промисловості, науки, будівництва, сільського господарства, малого і середнього бізнесу.

Тих, хто раніше будував державу і робить це і зараз. Тоді політичним шахраям та "професійним чиновникам" буде важче обкрадати державу.

Так, ці ідеї незвичні, вони відрізняються від загальноприйнятних міжнародних норм, але й ситуація в Україні надзвичайна, і вона вимагає нових рецептів.